Неочікуваний подарунок

Неочікуваний подарунок

ГЛАВА 1

    Зима того року прийшла тихо й упевнено. Сніг лягав на дахи, ліхтарі, підвіконня, ніби хтось дбайливо вкривав місто білосніжною ковдрою. Вітрини магазинів сяяли яскравими вогниками, люди поспішали вулицями з пакунками, а в повітрі витав солодкий запах свята.Усі чекали  дива.
Усі — крім Амелії.

Їй не було куди поспішати. Дівчина жила сама. Алекс, чоловік, якого вона кохала понад усе, пішов до іншої. Забезпеченішої та впевненішої в собі. Тієї, яка ніколи не сумнівалася.
Але Амелія не впадала у відчай. У неї була робота і знайомі. І сьогодні, у святковий день, вона працювала.

Вона стояла за стійкою кафе, вправно розливаючи гарячі напої, усміхаючись відвідувачам і приймаючи привітання зі святами, які летіли звідусіль. Хтось поспішав додому до родини, хтось — на побачення, а хтось — в гості. А вона залишалася тут — серед запаху кави, кориці й теплого світла ламп.

І їй було… не сумно. Швидше — спокійно.

Амелія давно не чекала подарунків на свята від когось. Вона навчилася створювати свято для себе сама — у дрібницях: у танці сніжинок за вікном, у щирій усмішці незнайомця, у тиші після насиченого дня.

— Сьогодні працюєш? — співчутливо запитала відвідувачка.
— Так, — спокійно відповіла Амелія. — Мені так навіть простіше.

Ніхто не знав, що насправді вона не хотіла святкувати на самоті. Їй просто не було з ким. А тут серед людей було легше.

Коли вечір закінчився, місто вже потонуло у снігах і вогнях. Амелія повільно йшла додому, кутаючись у теплий шарф. У вікнах чужих квартир миготіли гірлянди, лунав сміх, кружляли діти, і хтось біля ялинки обіймав близьких.

Біля під’їзда стояв незнайомець у костюмі ельфа й тримав у руках коробку. Побачивши дівчину, він усміхнувся.

— Доброго вечора! Веселих свят! Саме на вас я й чекав.
— Мене? — здивувалася Амелія. — Що вам потрібно?
— Я доставив вам ось цю посилку.
— Я нічого не замовляла.
— Погляньте. Тут ваша адреса й ім’я.
— Справді… моє. Але від кого вона? І що там?
— Відкриєте — і все побачите. Можливо, там неочікуваний подарунок.
— Дякую…

Амелія взяла коробку, і коли обернулася, поруч уже нікого не було.

Дивно.

Вона піднялася на третій поверх у свою затишну квартирку, поставила чайник. Вирішила випити чаю з тістечком. Уже з чашкою в руках дівчина знову поглянула на посилку.

Вона принесла коробку до кімнати, поставила її на стіл і кілька хвилин просто дивилася на неї, відчуваючи дивне хвилювання — не страх і не тривогу, а солодке, майже дитяче передчуття. Цікавість перемогла.

Амелія відкрила коробку. Усередині була різьблена скринька. Вона провела пальцями по візерунках, ніби боячись зруйнувати щось крихке, а потім наважилася відкрити кришку.

На темному оксамиті лежала каблучка — старовинна, витончена, з теплим золотим відблиском і камінцем, в глибині якого тремтіло крихітне світло. Амелія затамувала подих.

— Яка ж ти красива…

Вона не розуміла, чому тремтить рука, коли торкалася металу. Чому серце б’ється швидше. Чому здається, що ця річ чекала саме на неї. Не думаючи про наслідки, Амелія обережно наділа каблучку на палець. І світ навколо на мить завмер. Потім м’яко закружляв, мов у танці сніжинок…  І зник.

ГЛАВА 2

В Арденії стояла сніжна зима. Все навколо іскрилося від снігу, ніби саме повітря було наповнене світлом. Кожна родина готувалася до свята.     Кайлен не дуже любив святкувати. Він віддав би перевагу роботі або тиші. Але хто ж дозволить йому таку розкіш?                                                             На свята приїхала бабуся. Жінка, яка надто добре знала свого онука, і була переконана: його особисте життя потребує негайного втручання.                    У кабінеті герцога було тепло, але Кайлен цього не помічав. Він сидів серед паперів, звітів, листів і наказів, вдивляючись у рядки, ніби від цього справді залежала вся його доля. Можливо, так воно й було.

Замок прокидався до свята: слуги прикрашали зали, коридорами лунали голоси покоївок, а в повітрі витав запах хвої та прянощів. Але Кайлен нічого цього не бачив, бо робота поглинула його цілком.                                        Саме тоді й з’явилася бабуся леді Софія.

Вона зайшла без стуку — легко, мов теплий вітер у зимовий день. У світлому плащі, отороченому хутром блакитного лиса, з очима, повними живої радості.                                                                                                                     — Ти знову працюєш, — мовила вона  усміхаючись.                                Кайлен підвів голову.
— Бабусю… Ти могла б попередити про приїзд.
— А ти міг би запросити мене сам і зустріти, а не чахнути над паперами, — парирувала вона.                                                                                                Вона сіла навпроти, оглянула стоси документів.                                                — Ти весь час працюєш, — м’яко сказала вона. — Живеш у цих стінах, ніби світу за ними не існує.
— У мене є обов’язки.
— А ще є життя, — лагідно, але наполегливо відповіла вона. — І майбутнє.  Її слова насторожили його.
Що цього разу вона задумала?                                                                              — Ти знову про це?
— Про одруження, — спокійно кивнула бабуся. — Ти дорослий чоловік. У тебе має бути не лише влада, а й людина поруч. Та, яка зрозуміє й любитиме.           — Я не шукаю дружину, — різко відповів він. — Мені зараз не до цього. Бабуся подивилася на нього довгим проникливим поглядом.                           — Ти просто боїшся знову обпектися, мій хлопчику.
— Я не боюся.
— Боïшся прив’язатися. Боïшся втратити. Боïшся покохати.                          Він мовчав.                                                                                                           Леді Софія підійшла до вікна.
— Сьогодні свято, — тихо сказала вона. — І дива трапляються навіть із тими, хто в них не вірить.                                                                                         Кайлен лише зітхнув, не підозрюючи, наскільки правдивими виявляться її слова вже зовсім скоро.