Епілог. Через 5 років

​      Карпатський ранок огортав «Тисовий Гай» м'яким, сріблясто-золотим серпанком. Прохолодне повітря пахло вербовою корою, свіжою росою та стиглими ожиновими кущами.
​      Марта стояла на просторій дерев'яній терасі маєтку, тримаючи в руках чашку гарячого трав'яного чаю. Вона заплющила очі, вдихаючи на повні легені цей чистий, рідний гірський спокій. П'ять років минули мов одна мить, повністю переписавши її долю й перетворивши минулий біль на далекий, ледь помітний спогад. Вона більше не була тією зламаною, наляканою дівчиною, якою колись переступила поріг цього будинку. Тут вона знайшла свою справжню силу, свій дім і своє покликання.
​Раптом із боку тисового гаю пролунав дзвінкий, чистий дитячий сміх, за яким слідувало коротке, грайливе гарчання.
​      Марта посміхнулася, поставила чашку на столик і ступила до дерев’яних перил.
​З-поміж вікових дерев на поляну вибігла чотирирічна дівчинка з довгими темними кучерями та яскравими карими очима. За нею повільно й граційно йшов величезний, сивий вовк із потужними лапами та глибоким, проникливим поглядом бурштинових очей. Мала весело бігла стежкою, періодично обертаючись і кидаючи у звіра пучки золотавого листя. Вовк зупинявся, мружився від задоволення й дозволяв дівчинці обіймати себе за масивну шию, легенько підтовкуючи її мокрим носом у щоку.
​— Даміре, Даніело, досить бешкетувати! Сніданок вже охолоне! — гукнула Марта, і в її голосі лунала непідробна, тепла ніжність.
​       Вовк підвів голову, подивився на Марту на терасі, і в його очах спалахнуло те саме гаряче, закохане світло, яке вона пізнала п'ять років тому. За кілька секунд у гущавині дерев постать звіра м'яко й безшумно змінилася, і на стежку вийшов Дамір — високий, плечистий, у темній сорочці із закачаними рукавами. На його руках він легко тримав донечку, яка міцно обіймала його за шию.
​       Дамір піднявся сходами на терасу й опустив дівчинку на дерев’яний настил. Даніела миттєво побігла в будинок, гукаючи Ганну, а Дамір підійшов до Марти упритул.
​Він обняв її за талію, притягуючи до себе так само владно й дбайливо, як і в їхню першу спільну ніч. Його пальці, гарячі й сильні, злегка торкнулися її щоки.
​— Доброго ранку, — прошепотів він своїм низьким, оксамитовим голосом і ніжно поцілував її в губи.
​— Доброго ранку, — усміхнулася Марта, прихиляючись головою до його міцних грудей і слухаючи впевнений, спокійний ритм його серця.
​         Прабабуся була права. Її доля чекала на неї в цих диких горах. І тепер цей дім, ця прадавня земля й це вічне кохання були її фортецею, яку вже ніщо у світі не зможе зруйнувати.