Розділ 21. Ніч Червоного Місяця

       Ранок зустрів їх дивовижним спокоєм. Сонячні промені пробивалися крізь важкі штори, малюючи на дерев’яній підлозі золотаві смуги. Марта прокинулася від відчуття абсолютного тепла — Дамір усе ще міцно тримав її у своїх обіймах, слухаючи її спокійне дихання.
​      Він повільно провів пальцями по її плечу, і Марта солодко потягнулася, підвівши на нього карі очі. У його погляді більше не було тієї тривоги й самотності, які вона бачила раніше. Натомість там палало щось глибоке, непохитне й безмежно ніжне.
​        Однак із кожною годиною, що наближала день до заходу сонця, повітря навколо маєтку ставало дедалі важчим.
​Сьогодні була ніч повного місяця.
​— Зграя чекає на нас у давньому святилищі в глибині тисового гаю, — мовив Дамір за кілька годин до сутінків, допомагаючи їй накинути теплий плащ. Його голос був зібраним і суворим. — Вони повинні побачити тебе поруч зі мною. Вони мають відчути, що ти під моїм захистом і що моя кров визнала тебе.
​— А якщо вони не прийняють мене? — стиха запитала Марта, відчуваючи легке тремтіння в пальцях.
​Дамір підійшов упритул, охопив її обличчя своїми гарячими долонями й подивився їй просто в очі:
​— Я їхній альфа, Марто. Той, хто заперечить мій вибір, матиме справу зі мною. Але ти не повинна боятися. Вони відчують твоє світло так само, як відчув його я.
​Коли за вершини Карпат опустилося криваво-червоне сонце, вони вийшли з маєтку.
​       Ніч була дивовижно прозорою. Величезний, повний місяць піднявся над лісом, заливаючи схили гір сріблясто-попелястим сяйвом. Стежка вела їх через найгустіші хащі тисового гаю, де вікові дерева змикалися над головою високим куполом.
​         Марта йшла поруч із Даміром, міцно тримаючи його за руку. Вона відчувала, як із кожним кроком змінюється його тіло: хода ставала хижою, граційною, а в повітрі навколо нього наростала дика, нищівна аура прадавнього альфи.         Але його пальці перепліталися з її пальцями з дивовижною дбайливістю.
​       Незабаром ліс розступився, відкриваючи простору круглу поляну, оточену високими кам'яними брилами, порослими мохом.
​         На поляні чекали вони. Десятки пар очей спалахнули в темряві золотистими, бурштиновими й сріблястими вогнями. У напівтемряві стояти кремезні постаті — чоловіки й жінки зграї, у чиїх сильних тілах відчувалася та сама дика, неприборкана природа. У повітрі висіла глибока, вібраційна тиша, просякнута важким гарчанням і очікуванням.
​         Дамір ступив на центр поляни, вивівши Марту вперед. Вона відчула на собі сотні проникливих поглядів, але не опустила голови. Спогад про пророцтво прабабусі й гарячий поцілунок Даміра тримали її непохитно.
​Дамір зробив глибокий вдих. Його очі спалахнули яскравим бурштиновим полум'ям, а над поляною розкотився низький, могутній голос, у якому прорізалося первісне гарчання альфи:
​— Вона — моя обраниця! Тією, за кого я віддам життя, і хто стоїть поруч зі мною під цим місяцем!
​       По зграї прокотився глухий, схвальний шепіт, який миттєво переріс у довге, урочисте виття під повноводним місячним сяйвом. Зграя приймала її.
​       Марта подивилася на Даміра, відчуваючи, як у її серці остаточно розквітає спокій. Вони пройшли крізь зраду, темряву й страх, щоб знайти одне одного в цих диких горах. Вона була вдома.