Розділ 20. Вогонь у сутінках

      Ніч за вікном здавалася суцільним оксамитовим полотном, просякнутим місячним сяйвом. Повітря в кімнаті згустилося, виповнюючись терпким ароматом хвої, дикого моху й гарячого гірського вітру.
​      Дамір повільно підвівся з колін, не зводячи з Марти палаючого погляду. У його очах більше не було зла чи загрози — лише глибока, безмежна ніжність, яка змішувалася з первісною, неприборканою пристрастю звіра, що знайшов свою єдину супутницю.
​— Зграя чекає на повний місяць, Марто, — прошепотів він, його низький оксамитовий голос прошивав її тіло приємним трепетом. — Завтра вночі вони зберуться в горах. Вони мають прийняти тебе під мій захист. Але сьогодні... сьогодні є тільки ти і я.
​       Він простягнув до неї свою велику, гарячу долоню. Марта, не вагаючись ні секунди, поклала свою руку в його. Вона більше не відчувала страху. Пророцтво прабабусі, зрада минулого й дике тяжіння до цього чоловіка злилися в єдине усвідомлення: її місце тут, поруч із ним.
​       Дамір м'яко притягнув її до себе. Його сильні руки охопили її талію, притискаючи дівчину до міцного, гарячого торсу. Його губи торкнулися її шиї — спочатку обережно, ніжним трепетним поцілунком, а потім усе жадібніше й глибше. Марта закинула голову, здушено витиснувши тихий стогін, і міцно вчепилася пальцями в його широкі плечі.
​Кожен його дотик був сумішшю дикої хижої сили й неймовірної, майже боязкої турботи. Дамір повільно знімав із неї одяг, ніби відкривав найцінніший у світі скарб. Його пальці, що здатні були залишати глибокі подряпини на дубових дверях, торкалися її ніжної шкіри з незвіданим трепетом.
​       Коли вони опинилися на великому ліжку в м'якому світлі каміна, межі між людиною й звіром остаточно розчинилися.
​       Дамір накрив її своїм тілом. Його гаряче дихання обпікало її губи, а в глибоких темних очах знову спалахнули золото-бурштинові іскри — але це був вогонь пристрасті, а не люті. Його поцілунки ставали все більш неконтрольованими, ненаситними. Він цілував її губи, ключиці, груди, залишаючи на шкірі гарячі слід відбитків своїх вуст.
​       Марта відповідала йому з такою ж відчайдушною жагою. Вона перебирала його густе волосся, дряпала пальцями його міцну спину, віддаючись цій дикій хвилі, що затьмарювала свідомість. У її внутрішньому світі змішалося все: біль минулої зради переплавився у вогні його пристрасті, а романтична ніжність його обіймів дарувала відчуття абсолютної, непохитної фортеці.
​         Коли вони злилися в єдине ціле, дівчина тихо ахнула від пекучого, солодкого відчуття повноти й єднання. Дамір здушено гаркнув їй у шию, рухаючись із первісною грацією й пристрастю, але при цьому кожною секундою контролюючи кожен свій рух, аби не завдати їй найменшого болю. У кожному його пориві відчувалася дика сила Карпатських гір і водночас відчайдушна, глибока закоханість.
​       Вони кохалися довго, не помічаючи часу, що спливав за вікном. У цьому божевільному танку пристрасті та турботи Марта остаточно зрозуміла: вона належить цьому чоловікові, а він — їй.
​        Коли вибух насолоди нарешті накрив їх обох, залишивши лише важке, ритмічне дихання, Дамір міцно обняв її, пригортаючи до своїх грудей. Він укрив її теплою ковдрою й тихо цілував у маківку, слухаючи, як спокійно калатає її серце під його долонею.
​— Ти моя, Марто, — тихо прошепотів він у нічну тишу. — Назавжди.
​— Твоя, — відгукнулася вона, заплющуючи очі й засинаючи в найбезпечніших обіймах у своєму житті.