Розділ 19. Карпатський віщий сон

      Зворотна трансформація відбулася майже безшумно.
​Дамір заплющив очі, глибоко вдихнув, і за кілька секунд його риси почали згладжуватися. Ікла сховалися, бурштиновий вогонь у зіницях згас, поступаючись місцем звичному темному погляду, а кігті знову перетворилися на людські пальці. Роки повного контролю над своєю природою робили цей процес швидким та звичним.
​       Він опинився на колінах перед нею, важко дихаючи від залишкової напруги. У його погляді не було звіриної люті — лише людська втома та прихований острах побачити в її очах відразу чи жах.
​— Тепер ти бачиш, — мовив він низьким, оксамитовим голосом, не зводячи з неї очей. — Це не метафора, Марто. Я вовкулака. Моя кров, мій дім, моя зграя — усе це належить прадавньому світу. Це те, що я приховував... і те, чому ти мала б утікати звідси негайно.
​       Марта мовчала. Вона дивилася на цього могутнього чоловіка й не відчувала жодної краплі бажання тікати. У її пам'яті раптом виплив спогад із глибокого дитинства.
​Вона згадала маленьку хатину на околиці гірського села в Карпатах і свою прабабусю — мудру жіночку з дивовижно добрими очима. Вона була родом із цих глухих лісів і завжди переповідала Марті містичні оповідки.
​       Марта була зовсім дитиною, коли прабабуся, розчісуючи її волосся перед сном, тихо мовила слова, які тоді здавалися просто казкою:
​«Пам'ятай, дитино: серце твоє буде розбите чужою брехнею. Але справжню долю ти знайдеш лише тоді, коли перед тобою людина стане звіром. Не бійся його ікол, бо звір захистить тебе від того, від чого людина відвернеться...»
​       Тоді ці слова здавалися дитячою легендою. Але зараз, у світлі місяця, посеред Карпатських гір, вони спалахнули в її свідомості яскравим, пророчим вогнем.
​       Зрада Олега була лише болючим поштовхом, який привів її сюди. До цього чоловіка. До її справжньої долі.
​— Я не втечу, Даміре, — прошепотіла Марта, охоплюючи його гаряче обличчя своїми долонями. Вона подивилася йому просто в очі. — Моя прабабуся була з цих гір. Вона завжди казала мені, що я знайду свою долю тоді, коли людина поруч зі мною стане звіром.
​       Дамір застиг, приголомшений її словами. Він дивився на неї так, ніби вона була найбільшим дивом у його житті.
​— Ти не боїшся мене? — стиха запитав він, накриваючи її долоні своїми великими руками.
​— Навчи мене не боятися, — замість відповіді м'яко мовила Марта й нахилилася, торкаючись губами його лоба.