Розділ 18. Ікла й місячне світло

     Поцілунок тривав доти, доки повітря в легенях остаточно не закінчилося. Дамір повільно, з важким зусиллям відірвався від її губ, але долонь із її обличчя не прибрав.             Його пальці гарячими лещатами тримали її вилиці, а подих обпікав шкіру.
​      Марта важко дихала, дивилася в його палаючі очі й не могла вимовити й слова. Її тіло все ще тремтіло від пристрасті, а розум намагався вхопитися хоч за якийсь острівець логіки.
​— Ти мусиш це побачити, — здушено пробурчав Дамір. У його голосі більше не було людської м'якості — це був низький, вібраційний звук, від якого кам'яні стіни кімнати, здавалося, відповідали легким гулом. — Ти повинна знати, кого пускаєш у своє серце, Марто. Поки не пізно.
​       Він повільно опустив руки й відступив на два кроки назад, опинившись у прямому стовпі місячного світла, що пробивалося крізь панорамне вікно.
​       Марта притиснула долоню до грудей, спостерігаючи за ним.
​       Повітря в кімнаті миттєво згустилося, стала відчутною нищівна, первісна аура. Дамір заплющив очі й глибоко вдихнув. І в цю мить на очах у Марти відбулося те, що розірвало її уявлення про реальність на шматки.
​Його хребет зігнувся під неприродним кутом, і з-під шкіри пролунав глухий, моторошний тріск кісток, що змінювали свою форму. Дамір стиснув кулаки так, що вени на його руках набралися темним, майже чорним кольором. Нігті на пальцях на очах витягнулися, перетворюючись на довгі, гострі кігті.
​       Марта затамувала подих, боячись навіть закричати.
​Дамір розплющив очі — і вони більше не були людськими. Зіниці розширилися, а райдужка вибухнула яскравим, злим бурштиновим вогнем. Його дихання перетворилося на важке, переривчасте хропіння. Верхня губа сіпнулася, оголюючи гострі, довгі ікла, здатні розривати плоть за лічені секунди. М'язи на його плечах і спині збільшилися, постать стала ще більшою, хижішою й масивнішою.
​Це був не чоловік. Перед нею стояв перевертень. Вовкулака.
​       Він зробив повільний, важенний крок у її бік. Суглоби його ніг клацали, а від тіла йшла така пекуча хвиля жару й дикого запаху звіра, що повітря ставало непридатним для дихання.
​      Марта відсахнулася, її спина вдарилася об стіну. Серце калатало десь у горлі, а карі очі були розширені від невимовного жаху. Звір підійшов упритул, зупинившись за міліметр від неї. Він нахилив свою масивну голову, гарячий подих із присмаком заліза торкнувся її шиї, а золотаві очі вдивлялися в її обличчя, чекаючи на крик, на огиду, на втечу.
​        Але Марта не закричала.
​Вона дивилася в ці дикі, звірині очі й раптом... у глибині цього бурштинового полум'я побачила той самий біль, той самий відчай і ту саму непереборну тягу, яка пекла її власну душу цілий тиждень. Звір чекав її удару. Людина всередині нього чекала на вирок.
​       Тремтячи всім тілом, Марта повільно, підкоряючись божевільному інстинкту, підняла руку. Її тендітні пальці завмерли на мить у повітрі, а потім обережно, м'яко опустилися на його гарячу, напружену щоку поруч із випираючим іклом.
​       Звір завмер. Глухе, загрозливе гарчання в його грудях раптом згасло, змінившись дивним, майже тужливим подихом. Він заплющив свої палаючі очі й ткнувся важкою щелепою в її долоню, повністю віддаючись під її контроль.