Розділ 15. Межа вибору

       Слова Даміра лунали в голові Марти, мов глухий, важкий дзвін.
​«Ти абсолютно вільна. Ти можеш піти...»
​         Вона повільно опустила очі на свої тремтячі долоні. Вільна. Таке омріяне, солодке слово, яке ще кілька годин тому здавалося єдиним порятунком. Але зараз воно відгукувалося в душі лише крижаною, відчайдушною порожнечею.
​       Куди їй іти? До кого?
​Вона згадала свого чоловіка Олега. Людину, з якою мріяла збудувати майбутнє, про яку дбала й якій віддавала всю себе. Він безжально перекреслив її життя, віддавши як кусок м'яса за власні борги. Її дім більше не був домом. Її минуле перетворилося на попіл. У неї не залишилося нікого у цьому світі, нічого, що можна було б назвати рідним.                 Повертатися в сірий, чужий світ самій, з тавром зради на серці — це здавалося повільною смертю.
​Сльози, які вона так довго стримувала всередині, пекучою хвилею підступили до очей. Марта здушено ковтнула повітря й відвернулася, намагаючись сховати свій розпач, але плечі зрадницьки здригнулися.
​         Дамір не відвернувся. Він зробив крок ближче, і його велика, тепла долоня обережно, майже невагомо торкнулася її плеча. Опалююче тепло його руки миттєво прошило її холодний острах.
​— Марто... — м'яко мовив він, і в його низькому голосі прорізався такий глибокий жаль і біль за неї, якого вона ніколи не чула від жодного чоловіка.
​        Вона підвела на нього вологі від сліз карі очі. Усередині неї все переверталося. Цей чоловік був незнайомцем. Від нього віяло небезпекою, дикістю, прадавніми таємницями, які лякали до задерев'яніння. Але водночас... поруч із ним Марта вперше за довгий час відчула дивне, незбагненне відчуття захищеності. Його турбота не була фальшивою. Те, як він дбайливо готував для неї сніданок, як терпляче чекав її рішення, як дивився — глибоко, прямо, без краплі хіті чи зневаги — розбивало її захисні стіни.
​       У її грудях поруч із відчаєм спалахнула перша, тендітна іскра симпатії. Її тягнуло до нього — незбагненно, на рівні інстинктів.
​— Мені немає куди йти, Даміре, — здушено витиснула Вона, і сльоза все ж скотилася по її щоці. — У мене більше нікого немає. Моє минуле життя знищене.
​        Дамір застиг. У його темних, зазвичай незворушних очах на мить промайнув справжній спалах гострого болю. Його внутрішній звір, який зазвичай вимагав лише домінування й дикості, зараз вив усередині від нестримного бажання захистити цю тендітну, поламану долею дівчину. Він відчував до неї не просто відповідальність за врятоване життя. За цим спокоєм ховалася темна, пристрасна й глибока прихильність, яка зароджувалася проти його власної волі. Вона вабила його своїм світлом, своєю чистотою, яку не зміг забруднити навіть бруд нічного клубу.
​        Він повільно підняв руку й подушечкою великого пальця обережно змахнув гарячу сльозу з її щоки. Його дотик був дивовижно ніжним для таких сильних, небезпечних рук.
​— Тоді залишися тут, — прошепотів Дамір, не зводячи з неї палаючого погляду. — Дозволь цьому місцю стати твоєю фортецею. Я не обіцяю, що це буде легко. Але я обіцяю, що більше ніхто й ніколи в цьому світі не наважиться завдати тобі шкоди.
​        Марта затамувала подих. Вона дивилася в його темні очі, відчуваючи, як серце калатає мов божевільне.