Розділ 14. Світло після сутінків

      Сніданок пройшов у дивовижній, майже нереальній тиші. Гарячий омлет із запашною зеленню та свіжоспечений хліб повертали Марті сили, які зовсім вичерпалися за останні дві доби. Вона намагалася їсти повільно, але впіймала себе на думці, що втамовує голод із жадібністю, якої раніше не знала.
​       Дамір мовчки спостерігав за нею. Його темні очі більше не випромінювали тієї нищівної криги, що запеклася в її пам'яті з першої зустрічі в «Олімпі». Замість неї там проступало щось значно складніше — терпляча увага й спокійна, глибока сила.
​— Дякую, — стиха мовила Марта, відсуваючи порожню тарілку й перебираючи край светра. — Це було... справді смачно.
​— Я радий, що ти підкріпилася, — оксамитовий голос Даміра лунав тихо й м'яко. Він підвівся з-за столу й зробив крок до панорамного вікна, за яким прокидався осінній ліс. —        Сонячний день у горах — це рідкісна краса. Не варто проводити його в чотирьох стінах. Ходімо, я покажу тобі маєток.
​      Марта здригнулася, підводячи на нього карі очі:
​— На двір?.. А той... той звір? Він не там?
​Дамір розвернувся. На його обличчі промайнула ледь помітна тінь провини, яку він швидко приховав за спокійною напівпосмішкою:
​— Удень у цих лісах абсолютно безпечно. Поки сонце високо — жоден звір не завдасть тобі шкоди.
​      Він підійшов до вішалки біля виходу й зняв м'яке, тепле пальто. Простягаючи його Марті, він на мить торкнувся її пальців. Його рука була гарячою, майже опалюючою. Серце Марти дивно тьохнуло, збившись із звичного ритму, і по тілу пробігла дрож — але цього разу зовсім не від страху.
​       Вони вийшли через масивні дубові двері на простору дерев'яну терасу, а згодом повільно пішли кам'янистою стежкою вглиб тисового гаю. Свіже повітря Карпат миттєво вдарило в легені — воно пахло мокрою хвоєю, диким мохом та кришталевою прохолодою джерел.
​      Дамір ішов поруч, підлаштовуючи свій широкий крок під її ходу. З кожним метром Марта відчувала, як її паніка розчиняється в цій величній тиші.
​— Тут дуже гарно, — мимовільно вирвалося в неї. Вона затамувала подих, дивлячись на золотаві промені, що пробивалися крізь густу крону вікових дерев.
​— Цей гай стоїть тут сотні років, — сказав Дамір, зупиняючись біля старого тиса з масивним стовбуром. — Будинок побудований так, щоб не порушувати спокою лісу.
​Марта подивилася на його чітко окреслений профіль і стиха запитала:
​— Ви дуже не схожі на тих людей, з якими я зустрічалася раніше. У клубі ви здавалися безжальним бандитом. А зараз... готуєте сніданок і ходите лісом. Хто ви насправді? І що зі мною буде далі?
​Дамір повернувся до неї. Його погляд став неймовірно серйозним і глибоким. Він ступив крок ближче, дивлячись їй просто в очі:
​— Ти маєш розуміти одну річ, Марто. Я забрав тебе з «Олімпу» не для того, щоб зробити своєю полонянкою чи іграшкою. Твій борг закритий, і ти мені нічого не винна.
​Марта затамувала подих, не вірячи власним вухам.
​— Це означає... я вільна?
​— Так, — чітко й карбуючи кожне слово, відповів Дамір. — Ти абсолютно вільна. Якщо ти захочеш піти — Артур відвезе тебе в будь-яке місто, дасть гроші на перший час, і ти зможеш почати життя заново. Я ніколи не триматиму тебе силою.
​Він зробив паузу, і в його голосі прорізалися теплі, але важкі ноти:
​— У тебе є вибір, Марто. Піти й забути все як страшний сон... або залишитися тут, у «Тисовому Гаю». Під моїм захистом. Але якщо залишишся — тобі доведеться прийняти мої правила й довіритися мені.
​       Марта застигла, приголомшена його словами. У її руках опинилася повна свобода, про яку вона мріяла всі ці дні. Але глянувши на цього загадкового чоловіка, від якого віяло небезпекою й водночас незбагненним захистом, вона раптом відчула, що зробити цей вибір буде набагато складніше, ніж їй здавалося.