Розділ 13. Ранкові тіні

     Марта так і не зімкнула очей. Вона сиділа в кріслі до самого світанку, здригаючись від кожного тріску в каміні та шелесту вітру за вікном. Лише коли перші блідо-рожеві промені сонця прорізали туман і розфарбували вершини гір, крижана напруга в кімнаті трохи спала.
​      Зі сходом сонця нічний жах переродився в пекучу, нестерпну цікавість. Марта підійшла до важких дерев'яних дверей і повільно опустила долоню на холодну ручку.
​Клацання замка пролунало несподівано гучно. Вона обережно прочинила двері й застигла: на рівні її грудей на лакованому дереві чітко виднілися глибокі свіжі подряпини. Ніби хтось провів по ньому гострими, як леза, кігтями.
​— Доброго ранку, панянко, — лунав поруч спокійний голос Ганни.
​     Марта відсахнулася. Покоївка стояла в коридорі, охайна й спокійна, наче не помічаючи спотворених дверей.
​— Що це було вночі?.. — тремтячим голосом запитала Марта, вказуючи на пошкоджене дерево. — Що це за подряпини?!
​— Пан Дамір чекає на вас у їдальні, — м'яко, але непохитно мовила Ганна. — Він чекає на сніданок разом із вами.
​      Марта стиснула кулаки, відчуваючи, що від покоївки нічого не дізнається. Намацавши в собі залишки рішучості, вона пішла коридором і рушила крученими сходами на перший поверх.
      ​Їдальня вражала простором: високі стелі, великий камін із дикого каменю та довгий дубовий стіл. У голові столу сидів Дамір. У денному світлі він виглядав бездоганно — у темній сорочці, з зібраним поглядом і абсолютно спокійним виразом обличчя. Жодного натяку на нічну втому.
​Почувши її кроки, Дамір підвів очі.
​— Доброго ранку, Марто. Сідай, — оксамитовий голос заповнив простір.
​— Я не збираюся з вами снідати! — випалила вона, підійшовши до столу й спершись на нього руками. — Вночі під моїми дверима хтось був! Воно гарчало й дряпало дерево! Що відбувається в цьому будинку?!
​     Дамір повільно підвівся з-за столу. Він не став виправдовуватися чи переконувати її словами. Натомість він спокійно пройшов повз неї до кухонної зони, розташованої в кутку просторої їдальні, і вдягнув фартух.
​Марта ошелешено застигла, спостерігаючи за тим, як цей владний, небезпечний чоловік спокійно підійшов до плити, дістав свіжі яйця, зелень та запашний хліб.
​— Ти не їла з учорашнього дня, — мовив Дамір, збиваючи яйця у глибокій мисці. Його рухи були дивовижно вправними й точними. — Ти маєш право гніватися й ставити запитання. Але на порожній шлунок розмови не буде.
​— Ви думаєте, що після того пекла я спокійно їстиму те, що ви приготуєте?! — її голос трохи здригнулся.
​— Так, Марто, — він повернувся до неї, тримаючи в руках тарілку з гарячим, апетитним омлетом, притрушеним свіжою зеленню, та скибками підсмаженого хліба.
​Він висунув для неї крісло. Запах їжі був настільки вабливим, що виснажений організм Марти зрадницьки відреагував — у животі солодко заскиглило.
​       Дамір зупинився зовсім поруч. Від нього пахло гірським вітром, хвойною смолою та чимось теплим, затишним. На мить її погляд зупинився на його сильних, виразних руках із чіткими венами. У цих руках відчувалася нищівна сила, але зараз вони так дбайливо тримали для неї тарілку. Серце Марти дивно й коротко тьохнуло, збившись із звичного ритму паніки.
​— Сідай, — м'яко, але наполегливо промовив він, вдивляючись у її карі очі. У його погляді більше не було крижаної загрози — лише глибока, прихована турбота. — Спробуй.
​      Марта вагалася кілька секунд, а потім обережно опустилася на крісло. Вона взяла виделку й зробила перший шматочок. Це було неймовірно смачно.
​       Дамір сів навпроти, спостерігаючи за нею з ледь помітною, теплою посмішкою на куточках губ. Напруга між ними почала повільно танути, поступаючись місцем першому, ще дуже тендітному містку довіри.