Розділ 12. Нічний шепіт

​      Повернення до кімнати здавалося Марті туманним сном. Покоївка Ганна чекала на неї в коридорі, аби провести до дверей. Жінка рухалася абсолютно безшумно, а її мовчання лише додавало важкої, гнітючої напруги.
​     Опинившись у своїй кімнаті, Марта почула, як за нею тихо клацнув замок. Вона залишилася сам на сам із сутінками, що вже повністю поглинули гірський пейзаж за панорамним вікном.
​       «Після заходу сонця виходити заборонено...»
​Ці слова Даміра відлунювали в голові знову й знову. Марта обняла себе за плечі, намагаючись зігрітися, хоча в кімнаті було тепло. Відчуття повної безпорадності пекло зсередини. Її чоловік Олег... людина, якій вона довіряла, просто віддав її за свої борги. А тепер вона тут — у розкішній, але ізольованій фортеці посеред Карпат, під опікою чоловіка з крижаним поглядом і дивними, моторошними вимогами.
       ​Вона підійшла до вікна. Повний місяць ще не зійшов, але небо вже палало мільйонами холодних зірок. Ліс навколо маєтку зливався в суцільну чорну стіну. У цій темряві відчувалася якась прадавня, неприборкана сила.
​      Марта не збиралася лягати спати. Страх і напруга не давали розслабитися ні на мить. Вона вмостилася у велике крісло біля згасаючого каміна, підібравши під себе ноги, і стала чекати.
​      Ближче до півночі дім почав оживати зовсім іншими звуками.
​     Спочатку це було лише важке, ритмічне звучання кроків десь у глибині довгого коридору. Але це були не звичайні людські кроки. Звук лунав надто глухо, глухо й вагомо, ніби підлогою проходило щось величезне й граційне. Марта затамувала подих, міцно вчепившись пальцями в підлокітники крісла.
​      Потім з-за дверей донісся тихий, але виразний шелест — наче щось важке провелося вздовж стіни.
​Марта застигла. Вона чула, як за дверима її кімнати зупинилося це «щось». Звук прискореного, важкого подиху прорізав тишу. Це не було дихання людини — воно супроводжувалося низьким гарчанням, від якого вібрувала сама підлога під ногами.
​        Серце Марти закалатало так божевільно, що, здавалося, цей невідомий гість за дверима міг почути його стук. Вона прикрила рот долонею, боячись видати бодай звук. Згадка про сувору заборону Даміра зараз здавалася не просто примхою господаря, а єдиним рятувальним колом.
​     За дверима пролунав тихий скрегіт — щось гостре злегка торкнулося полірованого дерева.
​      Дівчина здригнулася, не зводячи очей із дверної ручки. Хвилина тягнулася мов вічність. Потім важке гарчання стихло, кроки почали віддалятися й незабаром розчинилися в глибині маєтку.
​      А ще за кілька хвилин із вулиці, десь із боку густого тисового гаю, долунало довге, тужливе виття. Воно розрізало гірську ніч, змушуючи кров у жилах Марти остаточно залопотіти від крижаного жаху.