Розділ 11. Закони темряви

​      Марта так і не торкнулася їжі. Вона жадібно вдивлялася у вікно. Сонце повільно ховалося за гострі вершини Карпат, фарбуючи гірські хребти в багряно-золоті тони. Разом із сутінками на маєток опускалася дивна, майже містична тиша — глуха, глибока, просякнута тривогою.
​      Коли за вікном остаточно згасли останні відблиски дня, у двері знову тихо постукали.
​      Марта миттєво здригнулася й застигла посеред кімнати. На порозі з'явився Артур. У напівтемряві коридору його фігура здавалася ще більшою й суворішою.
​— Пан Дамір чекає на тебе у своєму кабінеті, — рівним голосом мовив він. — Йди за мною.
​      Марта міцно стиснула пальці в кулаки, намацуючи всередині залишки власної гордості. Вона не збиралася показувати свій страх.
​      Маєток вражав своїми масштабами. Тіні від масивних дерев'яних балок і кам'яних арок лягали на підлогу довгою вервечкою. На стінах тьмяно горіли світильники, але в кутках збиралася густа темрява. Будинок дихав чимось прадавнім і диким.
​       Артур зупинився біля високих двостулкових дверей із темного дуба, прикрашених витонченим різьбленням. Він обережно постукав і відчинив їх, пропускаючи дівчину всередину.
​       Кабінет пахнув старовинними книгами, дорогим тютюном, хвойною смолою та гірською свіжістю. Великий камін у кутку потріскував, кидаючи яскраве помаранчеве полум'я на кам'яні стіни.
​       За масивним робочим столом спиною до входу стояв чоловік. Його високий, плечистий силует чітко вимальовувався на тлі панорамного вікна. Двері за Мартою з тихим клацанням зачинилися.
​— Сідай, Марто, — пролунав оксамитовий, низький голос.
​Чоловік повільно розвернувся. Марта миттєво впізнала його — це був той самий чоловік із  «Олімпа». Загадковий, владний, із міцними рисами обличчя й палаючим, проникливим поглядом.
​— Я краще постою, — твердо відказала Марта, хоча її коліна зрадницьки тремтіли. — Хто ви такий і чому я тут?
​— Мене звати Дамір, — він повільно підійшов до каміна й оперся рукою об кам'яну полицю. — І ти тут тому, що твій чоловік Олег вважав за можливе розрахуватися тобою за свої борги перед бандитами.
​      Ці слова боляче вдарили по серцю. Вона здушено ковтнула повітря, дивлячись йому просто в очі:
​— Отже, ви просто купили мене у них?! Заплатили гроші й тепер вважаєте, що я ваша власність?!
​— Я закрив твій борг і забрав тебе з того бруду, — відрізав Дамір, не зводячи з неї важкого погляду. — Мені не потрібна рабиня, Марто. Але тепер ти живеш у моєму домі. А це означає, що ти будеш дотримуватися моїх правил.
​       Він зробив кілька кроків у її бік. У кабінеті стало відчутно напружено, а в очах Даміра на мить промайнуло дике, майоряче золотаве світло, яке примусило Марту затамувати подих.
​— Правило лише одне: удень ти вільна ходити де завгодно по маєтку й території. Але як тільки сонце сідає за гори — ти повертаєшся до своєї кімнати й зачиняєш двері.               Виходити в коридори після заходу сонця тобі суворо заборонено.
​         Марта здивовано примружилася:
​— Заборонено?.. Чому? Ви ж були вночі в клубі серед людей! Що за дивні заборони у вашому власному будинку?
​— То було в місті, Марто, — сувора інтонація в його голосі не передбачала заперечень. — А це мій дім, і тут діють мої закони. Більше тобі знати не потрібно. Просто запам'ятай: сонце сідає — ти залишаєшся у своїй кімнаті. Що б ти не почула за дверима чи за вікном, ти не виходиш. Це не обговорюється.
​Дамір відступив на крок і жестом вказав на вихід.
​— А зараз повертайся до себе.