Розділ 9. Ціна свободи

     Ранок у клубі «Олімп» пахнув застояним тютюновим димом, розлитим алкоголем та дешевою побутовою хімією. Без яскравих софітів та нічного блиску заклад виглядав тьмяно й убого.
​     Марта сиділа на краю вузької кушетки в зачиненій кімнаті, притиснувши коліна до грудей. Вона так і не змогла заплющити очей. Кожна хвилина в цій темряві тягнулася мов вічність, а липкий, задушливий страх перед тим, що буде далі, стискав горло так, що було важко дихати.
​     У кабінеті Елізи на першому поверсі панувала зовсім інша атмосфера. Власниця закладу здивовано дивилася на несподіваного гостя, який без попередження зайшов до її обителі. За спиною Даміра мовчазною тінню стояв Артур, а біля дверей — двоє міцних охоронців.
​— Даміре... яка приємна несподіванка, — згладила паузу Еліза, хоча в її очах промайнула тривога. Людей такого рівня не чекають о дев'ятій ранку без поважної причини. — Щось не сподобалося під час нічної програми?
​— Мені потрібна дівчина, яка виступала в смарагдовій сукні, — без передмов відрізав Дамір, опускаючись у крісло напроти неї. Його голос лунав абсолютно спокійно, але в ньому відчувалася нищівна сила. — Марта.
​     Еліза злегка підняла доглянуту брову й натягнула фальшиву посмішку.
​— А, нова пташка... На жаль, вона не продається. За нею стоїть чималий борг її чоловіка перед дуже серйозними людьми. Вона тут надовго, відпрацьовуватиме кожну копійку.
​— Борг закритий, — Дамір кинув на скляний стіл товстий шкіряний конверт. — Тут сума з урахуванням усіх ваших «відсотків» та неустойок. Утричі більше, ніж винен її чоловік.
​      Еліза на мить заціпеніла, подивившись на конверт, а потім знову на Даміра.
​— Цікаво...  Еліза примружилася, намагаючись намацати його слабкість. — Не думала, що вас так легко зачепить звичайна танцівниця.
​— Мені байдуже, що ти думаєш, Елізо, — Дамір повільно підвівся, і його тінь повністю накрила стіл власниці клубу.         Його темні очі спалахнули крижаною загрозою.                  — Дівчина залишає цей заклад зараз із моїми людьми. І якщо в тебе або в тих бандитів виникнуть претензії — вирішувати їх ви будете особисто зі мною. Зрозуміло?
​       Еліза мовчки ковтнула повітря. Змагатися з Даміром означало підписати собі вирок. Вона повільно притягла конверт до себе й кинула на стіл електронний ключ від кімнати на другому поверсі.
​Дамір віддав ключ Артуру й надав коротке розпорядження:
​— Забереш її й привезеш у резиденцію «Тисовий Гай». Я чекатиму там.
​       Двері кімнати Марти різко відчинилися, примусивши її миттєво здригнутися й притиснутися спиною до стіни. Серце божевільно застукало в ребра.
​        На порозі з'явився високий, зібраний чоловік у темному плащі — Артур. У руках він тримав акуратно складений комплект якісного, абсолютно нового одягу: м'який светр, зручні штани та тепле пальто.
​— Вдягайся, — спокійно й сухо мовив він, кладучи речі на ліжко. — Ти їдеш зі мною.
​Марта глянула на новий одяг, а потім — на невідомого чоловіка. У її карих очах спалахнула нова хвиля відчайдушного жаху й розпачу.
​— Хто ви?! Куди ви мене везете?! — її голос зірвався на тремтячий шепіт, сльози безсилля й огиди наполегливо пекли очі. — Що зі мною буде?! Де Еліза?!
​— Відповіді отримаєш пізніше, — рівним, емоційно непробивним голосом відповів Артур, не відповідаючи на жодне з її питань. — Тобі дано п'ять хвилин, щоб перевдягнутися.
​— Я нікуди з вами не поїду, поки ви не поясните! — вигукнула Марта, хоча сама розуміла, наскільки безпорадним є її опір. Суцільна невідомість і мовчання цього незнайомця лякали її до задерев'яніння в тілі. — Мене знову комусь віддають?!
​— Перевдягайся, Марто, — м'яко, але із залізною непохитністю промовив Артур, не видавши ані слова. — У тебе обмаль часу. Чекаю за дверима.
​      Він вийшов, зачинивши двері. Марта залишилася одна. Тремтячими від страху пальцями вона скинула з себе огидну смарагдову сукню й швидко вдягла новий одяг.                Вона не мала уявлення, хто стоїть за цією зміною її долі й що за пекло чекає попереду, але відчуття повної безпорадності стискало горло мов зашморг.
​       Коли Марта вийшла в коридор, Артур мовчки кивнув і жестом наказав іти за ним. Через службовий хід її вивели у внутрішній двір закладу й посадили на заднє сидіння важкого чорного позашляховика із глухо затонованим склом.
​Машина рушила, плавно виїжджаючи з сірого міського двору. Марта намагалася стежити за дорогою, але темна плівка на вікнах та повна відсутність орієнтирів виснажували й без того підірвані сили. Неспана ніч, дикий стрес, сльози й нескінченний панічний жах нарешті взяли своє. Голова Марти ставала все важчою, повіки злипалися, а помірне заколисування позашляховика й глухий гуркіт мотора остаточно здолали її опір. Вона й не помітила, як провалилася в глибокий, важкий сон від повного безсилля.
​       Шлях до гір був довгим. Години минали одна за одною, а машина все піднімалася й піднімалася крутими серпантинами вглиб Карпат, везучи сплячу дівчину до резиденції «Тисовий Гай».