Розділ 8. Тіні минулого

     Другий вихід на сцену минув для Марти мов у тумані. Вона змушувала тіло рухатися під такт млосного джазу, але думками була далеко. Під час одного з поворотів у танці її погляд на мить ковзнув по напівтемній залі й зачепився за кутовий VIP-столик. Він був порожній. Лише на полірованій поверхні самотньо поблискував скляний бокал із залишками бурштинової рідини.
​     Після завершення вечора її відвели до маленької  кімнати на другому поверсі клубу. Еліза чітко дала зрозуміти: свободи пересування поза виступами в неї немає.
​     Тим часом на протилежному кінці міста, у розкішному пентхаусі п'ятизіркового готелю, панувала напівтемрява. За панорамними вікнами розгорталася панорама нічного мегаполіса. Дамір сидів у глибокому шкіряному кріслі, повільно обертаючи в пальцях важку кришталеву склянку з віскі.
​     Двері люксу зачинилися без звуку, і до кабінетної зони увійшов Артур. У руках помічника була тонка тека.
​— Інформація зібрана, — Артур поклав папери на стіл. — Дівчину звати Марта. Вона не має жодного відношення до клубу чи кримінального світу. Жодного виступу до сьогоднішнього вечора.
​     Дамір підвів темний, проникливий погляд.
​— Продовжуй.
​— Спокійне, нормальне життя: робота, дім. Ніяких боргів, жодного приводу до поліції. Але... вона заміжня. Чоловік — Олег. Любитель азартних ігор і швидких грошей.
​     Дамір ледь звузив очі. Риси його обличчя закам'яніли.
​— З цього місця детальніше.
​— Олег заборгував серйозну суму місцевим бандитам із «тіньового» сектора. Програв усе. Коли прийшов час розраховуватися, кредитори затиснули його в кут. Прагнучи врятувати власну шкуру, він сам розповів їм про Марту та запропонував її як заставу. Бандити прийшли й просто забрали дівчину з дому, а самого Олега після цього викинули на вулицю. Для них він тепер порожнє місце, тож він просто десь переховується від страху.
​     У люксі зависла важка, гнітюча тиша. Дамір мовчки дивився на знімок Марти з її звичайного життя, що лежав у теці. Там вона посміхалася — щиро, м'яко, без тієї люті й болю, які він побачив у її очах біля службового виходу.
​— Отже, її просто віддали як товар, — тихо, майже шепотом мовив Дамір, але в його голосі прорізалася крижана, небезпечна загроза. — Власний чоловік...
​      Дамір встав із крісла й підійшов до панорамного вікна. Пазл склався. Звідси й ці синці на зап'ястях, і відчайдушна лють у танці, і той незламний погляд.
​— Підготуй машини на ранок, — не повертаючись, віддав наказ Дамір. — Ми повертаємося в «Олімп».