Розділ 7. Хвиля небезпеки

     Переляк гарячою голкою прошив тіло Марти. Вона сіпнулася й з усієї сили вперлася долонями в його тверді, мов граніт, груди.
​— Не торкайтеся мене! — здушено просичала вона.
​Дамір не здригнувся й не стиснув її сильніше. Натомість він розтиснув пальці самостійно, повільно й плавно, дозволяючи їй відновити рівновагу. Його темні очі залишалися спокійними, але в їхніх глибинах закрутився небезпечний, уважний вогник.
​     Марта не чекала ні секунди. Зірвавшись із місця, вона майже побігла слизьким мармуром коридору, підхоплюючи важкий поділ смарагдової сукні. Серце калатало десь у самому горлі, а шкіра на талії досі пекла від дотику його владної долоні. Вона заскочила до гримерки, зачинила двері й притулилася до них спиною, жадібно ковтаючи солодкувато-нудотне повітря кімнати.
​      У дзеркалі на неї дивилася дівчина з палаючими щоками й розширеними від жаху зіницями. Цей чоловік лякав її не грубістю, а своєю проникливістю. Він бачив синці. Він бачив опір. Він прочитав її, мов розкриту книгу.
​     Тим часом у напівтемному коридорі Дамір залишався стояти на тому ж місці. Він повільно провів пальцями по вилиці з давнім шрамом, дивившись убік, куди щойно втекла дівчина.
​Із тіні біля запертого службового виходу безшумно виступив високий чоловік у темному плащі — Артур, його особистий помічник.
​— Дізнайся про неї все, — не повертаючи голови, тихо мовив Дамір. Голос звучав рівно, але в ньому з'явилися сталеві нотки. — Хто вона й як взагалі опинилася в цьому місці.
​— Зрозумів,— стишено відповів Артур. — Зробити це непомітно для власниці закладу?
​— Мені байдуже до Елізи. Дізнайся ім'я дівчини та чим вона жила до сьогоднішнього вечора.
​     Дамір підніс келих до губ і зробив ковток. Вперше за довгий час у цьому світі, де все купувалося й продавалося, він побачив в очах дівчини не покірну іграшку, а справжнє, незламне полум'я. І намір дізнатися її історію став для нього чимось більшим, ніж просто цікавістю.