Розділ 5. Нова реальність

     Ранок не приніс визволення. Коли залізні двері підвалу розпахнулися, Марту не чекали пояснення. Двоє мовчазних здорованів безперешкодно витягли її на поверхню й заштовхнули до тонованого мікроавтобуса.
​     Автомобіль довго петляв вулицями, поки не зупинився біля глухого внутрішнього дворика закладу під назвою «Олімп». Напівтемний закритий клуб для тих, чиї гроші здатні купити будь-яку мовчанку.
​     Те, що відбувалося далі, здавалося Марті страшним сюрреалістичним сном. Її ввели до тісної гримерки, де панував задушливий, солодкувато-нудотний аромат дорогих парфумів, змішаний із тютюновим димом. Холодна, з виточеним макіяжем жінка — Еліза — оглянула Марту з голови до ніг, мов непотрібну річ.
​— Сліди від мотузок приховати пудрою, — коротко кинула вона помічниці. — Одягнете її в смарагдову сукню. Спідницю не надто коротку, але з глибоким розрізом. Вона не повія, вона має виглядати як дорога загадка.
​— Я не буду тут залишатися, — здушено витиснула Марта, намагаючись вирватися з крісла. — Ви не маєте права...
​      Еліза навіть не здригнулася. Вона нахилилася до самого вуха Марти й тихо, із прихованою загрозою шепнула:
​— Твій Олег винен стільки, що твого життя не вистачить. Один твій невірний крок, пташко, одна спроба закричати чи втекти — і твого чоловіка знайдуть у річці, а тебе віддадуть тим, хто не гратиметься в естетику. Хочеш, щоб він вижив? Хочеш сама вижити? Слухайся.
     ​Кожен дотик бруднив душу. Але десь у глибині душі Марта все ще відмовлялася вірити в страшну правду. Заперечення пекло не менше за мотузки: «Ні, це помилка, це якийсь жахливий сон... Олег не міг так вчинити, його змусили, він просто в біді!» Цей болісний сумнів і страх за його життя, переплетений із власним інстинктом самозбереження, змусили її підкоритися.
​— Твоє завдання — виходити на сцену під час музичних пауз, — відрізала Еліза, виводячи її за лаштунки. — Ніякого роздягання. Вільна пластика. Танцюй. І не смій зіпсувати вечір.
​      Коли важкий оксамитовий занавіс розсунувся, Марту засліпило софітами. Зала потопала в напівтемряві, тютюновому димі та тихому гомоні ситих, багатих гостей.
​Залунала м'яка, млосна джазова мелодія.
​Марта зробила перший крок на підсвічену сцену. Ноги в незручних підборах ледь відчутно тремтіли. Сп'янілі погляди чоловіків із VIP-лож обпікали шкіру, мов окріп.       Усередині неї все кричало від приниження.
​       Вона почала рухатися. Спочатку незграбно, скуто, плутаючись у довгому розрізі шовкової спідниці. Декілька разів вона ледь не втратила рівновагу, зціплюючи зуби від болю в розтертих до крові зап'ястях. У думках спалахом виринали спогади про минуле: танцювальна студія, улюблене хобі, години після роботи, коли вона танцювала заради власного задоволення, відчуваючи легкість і свободу. Колись це було її віддушиною, а тепер перетворилося на примус, на спосіб розплати за чужі борги.
​Серце калатало десь у горлі, сльози застигли в очах пекучою плівкою, але поступово давня тілесна пам’ять про хобі взяла своє — тіло почало гнутися під такт музики, переплавляючи страх у рух.
​      Вона не дивилася в залу. Заплющивши очі, Марта повністю поринула у свій біль, у свій відчайдушний опір, перетворюючи кожен крок на німий крик про допомогу. Її танець був неприродним для цього місця: у ньому не було звичної похітливості, лише витончена, дика, майже болісна грація спійманого в пастку птаха.
​Вона не бачила, як у найвіддаленішому, напівтемному кутку зали, за VIP-столиком, поволі згасла сигарета в руках одного з гостей.
​      Дамір сидів непорушно. Його глибоко посаджені темні очі були прикуті до сцени з тієї самої секунди, як вона зробила свій перший незграбний крок. Він бачив приховані під пудрою синці на її кистях. Бачив відчайдушну напругу в кожному русі та крижану лють, що ховалася за витонченим поривом танцю.
​        Дамір повільно відкинувся на спинку крісла, не зводячи з неї уважного, проникливого погляду. Він ще не знав її імені, але чітко бачив: ця дівчина тут не за своєю волею. І вона боротиметься до останнього.