Розділ 4. Ціна зради

     Марта завмерла. Вона ще міцніше стиснула у закривавлених пальцях уламок цеглини, хоча руки від напруги зводила судома. Кроки наближалися — важкі, впевнені, неквапливі.
​Людина, яка спустилася в підвал, не вмикала світла. У руках чоловіка спалахнув лише вузький промінь кишенькового ліхтарика. Яскрава пляма світла різанула по очах Марти, змусивши її боляче зажмуритися й прикрити обличчя плечем.
​— Ну і навіщо було псувати собі руки, пташко? — пролунав низький, прокурений голос людини, звиклої наказувати. Це був не той худий викрадач із квартири. Голос належав комусь набагато небезпечнішому.
​Промінь ліхтаря ковзнув по її закривавлених зап'ястях, по збитому светру, по туфлі, якої бракувало, і нарешті зупинився на її обличчі.
​— Хто ви?.. — голос Марти відмовив, перетворившись на хрипкий шепіт. Вона прокашлялася й витиснула з себе знову, уже твердіше: — Де Олег? Що ви з ним зробили?
​Чоловік засміявся — тихо, безплідно й сухо.
​— Твій Олег зараз тремтить у найближчому генделику й заливає шаркаючий страх дешевим пійлом. І на твоєму місці, дівчино, я б не переймався його долею.
​— Що за маячня?.. — Марта відчула, як у грудях спалахує гаряча хвиля люті. — Він у ваших поплічників! Ви вимагаєте викуп!
​— Викуп? — чоловік зробив крок ближче, і в темряві Марта розгледіла лише обриси масивного силуету у важкій куртці. — Твій чоловік винен мені стільки, скільки ця ваша квартира й за все життя не коштує. Він програв усе. А коли зрозумів, що віддавати нічим, сам запропонував угоду. Сам дав ключі від вашого гніздечка. Сам сказав, о котрій ти повертаєшся з роботи.
​— Ні... — Марта хитала головою, спиною вдавлюючись у вогку цегляну стіну. — Ні, це брехня! Він не міг!
​— Не міг? — чоловік дістав із кишені якийсь папір і на мить навів на нього промінь ліхтаря, щоб вона побачила білу сторінку. — Ось його розписка. І його підпис. 

      Він віддав тебе в рахунок свого боргу, Марто. Продав, як непотрібну річ, щоб урятувати власну шкіру.
​Світ навколо хитнувся. Повітря знову стало важким і задушливим, але цього разу від нудоти, яка підкотила до горла. Усі виправдання, усе те тепло й довіра, які вона зберігала до Олега останні роки, в один момент розлетілися на порох. З її грудей вирвався здавлений, подібний до пораненого звіра звук.
​— І що... що ви збираєтеся зі мною зробити? — витиснула вона крізь зуби, не випускаючи з рук цеглину.
​— Я? Нічого. Я не займаюся брудною роботою, — бандит опустив ліхтар донизу. — Твій борг надто великий для цього підвалу. Завтра вранці тебе заберуть. Є один закритий клуб для поважних людей. Будеш працювати там, поки не відпрацюєш кожен цент, який просадив твій чоловік.
​— Я не буду на вас працювати! — викрикнула вона.
​— Будеш, пташко. Бо інакше твій Олег завтра опиниться на дні річки, а ти — у набагато гіршому місці, ніж той клуб.
​     Він розвернувся й попрямував до сходів. Залізні двері знову загриміли, і підвал знову поринув у суцільну, абсолютну темряву.
​     Марта залишилася сидіти на бетонній підлозі. Уламок цеглини вислизнув із її знесилених пальців і з глухим стукотом упав поруч. Сльози більше не текли. Усередині вигоріло геть усе, залишивши лише крижану, гостру лють і розуміння: попереду на неї чекає клуб і гра, у якій вона повинна вижити будь-якою ціною.