Розділ 3. Смак іржі та зради

     Темрява не була порожнечею. Вона мала власну вагу, нудотний запах вогкої плісняви й гіркий, залізний присмак іржі, що осідав на язиці.
​     Марта розплющила очі, але це нічого не змінило. Навколо панував той самий непроглядний морок. Скроні розривав тупий, пульсуючий біль, а в животі, куди припав підлий удар, досі пекло й нило. Вона спробувала поворухнутися, але зап'ястя опік жорсткий, в'їдливий біль — руки були міцно зв'язані цупкою мотузкою.
​Холодна бетонна підлога висмоктувала останки тепла через тонкий светр. Марта підтягнула коліна до грудей, тремтячи від пронизливої вогкості, яка пробирала до кісток.
​     «Це просто сон, — прошепотіла вона, аби почути власний голос і переконатися, що вона ще існує. — Зараз я прокинуся. Перевірю роботи студентів, зварю каву...»
​     Але звук її власного сиплого голосу згас у німій тиші, залишивши тільки відчайдушний, божевільний стукіт власного серця. Це не був сон. Тонка шкаралупа її впорядкованого, красивого життя — з лекціями, паперовими книжками, затишними вечорами й чашками гарячого чаю — розлетілася на тисячі гострих уламків. І кожен уламок тепер упивався в душу.
​      Олег. Його ім'я виникло в думках мов спалах пекучого болю. Де він зараз? Чи живий? Вони сказали, що він у підвалі... Згадувалися його постійні нічні відлучення, бігаючі очі, його раптова, холоднувата відчуженість останніми місяцями, яку вона намагалася пояснити втомою чи проблемами на роботі. Вона ж відчувала, що над ними нависла якась біда! Відчувала, але заплющувала очі, шукала виправдання, вірила...
​«У які борги ти вліз, Олегу? Чому нічого мені не сказав?» — ця думка розривала голову не менше, ніж біль від удару.
​     Гарячі, пекучі сльози нарешті вирвалися з очей, пропікаючи щоки, але Марта різко зажмурилася й притиснулася лобом до холодних колін. Вона не знала, чи живий чоловік, але знала одне: зараз вона одна в цій темряві, і допомоги чекати нізвідки.
​Якщо вона здасться зараз — вона справді помре.
​Вона глибоко, з хрипом вдихнула вогке повітря і почала гарячково мацати пальцями вузол на зап'ястях. Мотузка врізалася в шкіру до крові, але Марта не зупинялася. Вона звивалася на бетонній підлозі, шукаючи ногами бодай щось: виступ у стіні, край іржавої труби, шматок скла.       Пальці натрапили на щось гостре біля самої стіни — це був відколотий край запеченої цеглини.
​Зціпивши зуби так, що затріщали щелепи, вона притиснула зв'язані руки до гострого краю цегли й почала з силою терти мотузку. Терти крізь біль, крізь пекучу кров, що текла по долонях, крізь знесилення, яке валило з ніг. Кожен рух вимагав титанічних зусиль, але це була її єдина ниточка до життя.
​      Раптом десь угорі, над головою, лунко загриміли важкі залізні двері. Залунали повільні, упевнені кроки.
​Марта завмерла, притиснувшись спиною до вогкої стіни. Серце калатало десь у горлі, засліплюючи панікою, але в карих очах, замість безпомічного страху, спалахнув гострий, відчайдушний вогник жінки, якій більше нічого втрачати.
​     Згори пробилася вузька смужка тьмяного світла, і з темряви сходів пролунав новий, абсолютно чужий голос — низький, спокійний і небезпечно бархатистий:
​— Мені казали, що ти звичайна викладачка. Але я бачу, що ти билася за свою свободу.