Розділ 2. Тіні минулого

     Серце Марти зупинилося, а потім боляче вдарило в ребра. Кожен м'яз у тілі натягнувся, мов струна. Замок клацнув востаннє, і вхідні двері повільно, з важким скрипом прочинилися.
​     Вона не могла зробити ні кроку. Ноги ніби вросли в підлогу кабінету, а повітря в легенях миттєво перетворилося на крижану, обпікаючу порожнечу.
​До коридору один за одним зайшли двоє чоловіків. Жодних масок чи поспіху — вони поводилися господарями в її власному домі. Один — високий, плечистий, у потертому шкіряному куртяку, із важким підборіддям та тупим поглядом. Другий — худіший, у темному пальті, з липким, уважним поглядом, який одразу пронизав напівтемряву передпокою і зупинився на ній.
​— О, а ось і наша красуня, — вицідив худий. Його голос звучав скрипучо й хрипко, мов іржаві петлі. — А ми вже думали, що даремно чекаємо.
​— Хто ви такі?.. — голос Марти зрадливо затремтів, але вона щосили намагалася тримати спину рівно, аби приховати паніку, яка пазурами роздирала груди. — Що ви зробили з Олегом? Забирайтеся з моєї квартири, або я зараз же викликаю поліцію!
​Чоловік у шкірянці лише форкнув і зробив повільний крок уперед. Його супутник тихо засміявся, дістаючи з кишені темний смартфон — той самий телефон Олега, який цілий день наполегливо мовчав.
​— Поліцію? — худий покрутив смартфон чоловіка на пальці й необачно кинув його на пуф біля дверей.

— Дівчино, твій чоловік винен людям такі гроші, про які ти навіть у своїх книжках не читала. Твій Олег зараз сидить у глухому підвалі й молиться, щоб ми знайшли хоч щось цінне в цьому гніздечку. Але, як бачимо, з цінностей тут тільки ти.
​     Дикий страх на мить засліпив її, але в голові раптово спалахнув спогад із минулого року — базові тренінги з самозахисту, куди вона ходила за компанію з подругою. «Не панікуй, використовуй вагу важеля й підручні предмети», — лунав у пам'яті спокійний голос інструктора.
​Марта повільно відступила на крок назад, опинившись спиною біля самого столу. Пальці гарячково намацали важку бронзову статуетку, що лежала поруч із розкиданими паперами.
​— Не підходьте, — витиснула вона крізь зуби.
​— Ну-ну, без дурниць, — плечистий зреагував блискавично і зробив ривок уперед, простягаючи до неї руки.
​Це була його помилка. Марта не чекала: вона різко викинула руку зі статуеткою вбік, намагаючись влучити йому в скроню, але той встиг підставити передпліччя. Метал із глухим звуком врізався в кістку. Нападник здавлено заричав від болю, і Марта, скориставшись його замішанням, різко вліпила йому підбором прямо в колінну чашечку. Чоловік ойкнув і похитнувся.
​— Ах ти ж дрянь! — визвірився худий.
​Він кинувся на неї збоку. Марта спробувала розвернутися і вдарити його ліктєм, але нападників було двоє, а простору в кабінеті — занадто мало. Плечистий, незважаючи на біль у нозі, навалився всією масою ззаду, боляче заламуючи її руку за спину.  Біль у плечі був таким гострим, що перед очима посипалися іскри, а з грудей вирвався розпачливий крик.
​— Тримай її міцніше! — зашипів худий, витягуючи з кишені темний цупкий мішок.
​     Марта звивалася, як спійманий у пастку птах, гатила підборами по їхніх гомілках, намагалася вкусити чужу, смердючу долоню, яка грубо закривала їй рот. Кожен її м'яз вив від напруги, серце калатало десь у горлі, а легені палали від нестачі повітря.
​— Записка на столі... це був не жарт? — витиснула вона останні слова, коли долоню на мить послабили, щоб накинути тканину.
​— Записки — це для краси, пташко, — шепнув худий їй прямо у вухо. З рота в нього тхнуло дешевим тютюном і перегаром. — А ось ти — це єдиний аргумент, який змусить твого чоловічка ворушитися.
​     Сильний, підлий удар у живіт перехопив подих. Повітря вирвалося з легень із болісним хрипом, коліна підігнулися. На голову негайно накинули цупку тканину, яка занурила світ у суцільну, задушливу темряву.
​     Краї свідомості почали розмиватися. Марта відчувала, як її безпорадне, знесилене тіло підхоплюють міцні руки, як її виносять із власної квартири, прямо в холодну й безжальну невідомість. Поки вона відчайдушно борсалася в їхніх руках, з ноги злетіла туфля, гучно застукавши по бетонних сходинках під'їзду.
​    Останнім, що вона почула перед тим, як свідомість остаточно згасла, а залізні двері авто загриміли, був глухий шум двигуна та важкий, отруйний відголос зради.