Розділ 9

Мені подобається моя спальня, ванна кімната і навіть вітальня. Не подобається лише те, що холодильник порожній. Швидше за все, Емір рідко буває вдома і просто нічого тут не їсть. 

Добре, що я взяла з собою суміш для Дані, він-то голодним не залишиться, а от я – так.

Схоже, крім пошуку сукні доведеться ще й у супермаркет заїхати за продуктами. 

Яна приїздить доволі швидко. Розповідаю їй, як готувати суміш, і майже не хвилююсь, коли залишаю Даню з нею. Їду ліфтом на стоянку і розгублено завмираю поруч з Audi. Трохи страшно сідати за кермо цієї машини, та, з іншого боку, викликати таксі, коли можна поїхати на ній, якось неправильно буде. 

Спочатку їду в офіс, щоб показати Борису перші зразки будинку Еміра. Цікаво почути його думку перед тим, як показувати це Архіпову. 

– Мені подобається, – усміхається Борис. – Видно, що ти старалась. Так хочеш довести Еміру, що гарно робиш свою роботу? 

– Не без цього, – зізнаюсь. – Слухай, завтра у нас з Еміром типу розпис і все таке. Будуть його батьки та друг. Я хотіла б, щоб ти з дружиною також прийшов. Все-таки у мене крім вас більше нікого немає. 

– Ми з радістю, Владо, – швидко погоджується Борис. – Повідомиш тільки на котру годину це дійство. 

– Звісно, скажу. Але поки сама нічого не знаю, – хмикаю. 

Щаслива від того, що Борис мою роботу оцінив, їду в магазин по сукню. Уявлення не маю, якою вона має бути, але якщо я вже наречена, то, мабуть, варто купувати білу. 

Недовго мучу себе пошуками. Коли погляд торкається білої атласної сукні, доволі простої, але милої, я одразу її приміряю. Гарно лягає по фігурі, виріз на грудях робить мене більш жіночною, як і тонкі бретельки. 

– Вам дуже пасує, – говорить консультантка, і я з нею погоджуюсь. Обираю ще босоніжки та сплачую всі покупки. Складаю пакети на заднє сидіння і йду за продуктами. 

Поки ходжу поміж рядів, набираю Яну, щоб дізнатись, як вони там. Даня не плаче, і це вже мене тішить. Яна також радісна, розповідає, що вони граються. 

Видихаю і починаю наповнювати візок усім необхідним,  оскільки у холодильнику Еміра тільки перекотиполе гуляє, продуктів виходить багатенько. 

З усім цим добром їду до його квартири й, залишивши автомобіль на стоянці, заношу все в ліфт. Не встигаю натиснути кнопку з потрібною цифрою, коли до мене практично влітає якийсь чоловік. 

– Встиг, – він усміхається і тягнеться до табло. – Який вам поверх? 

– Дванадцятий, – стримано кажу. 

– Справді? Мені теж, – зацікавлено мене розглядає. Чоловіку на вигляд років тридцять і в нього приємна усмішка. Більше нічого сказати не можу, тому що кепка прикриває верхню частину обличчя. – Отже, ми сусіди. Мене Артем звати. А вас? 

– Влада, – кажу. 

– Недавно переїхали? – цікавиться. – Я тут поки нікого не знаю. Це моя перша ніч у новій квартирі. 

– Моя також, – відповідаю. 

– Нічого собі! – і знову усміхається. – А я-то думаю, чому у вас стільки пакетів. Любите готувати? 

– У мене маленька дитина, тому в холодильнику має бути все. 

– Оу… то ви молода мама? – дивується. – І чоловік є? 

Демонструю обручку, і Артем доволі мило опускає губи, вдаючи, що засмутився. Насправді він доволі милий, але зараз точно не той час, щоб заводити нові знайомства.

Коли ліфт зупиняється, Артем допомагає мені винести всі пакети з кабіни до самих дверей. Це доволі мило і мені приємно. 

– Дякую за допомогу. Побачимось ще, – кажу, і він махає рукою на прощання. Розходимось по квартирах, і я відразу йду на пошуки свого малюка. 

– У нас все добре, – запевняє мене Яна, коли знаходжу їх у спальні. Даня сидить на ліжку і тримає в руці брязкальце, не забуваючи засовувати його до рота. 

– Ма! – він вигукує це, коли бачить мене, а я розгублено завмираю. Не втримавшись, беру його на руки та міцно пригортаю до себе, намагаючись стримати сльози.

– Я не твоя мама, маленький, – шепочу. 

– Ти помиляєшся, Владо, – говорить Яна. – Для цього малюка ти справжня мама. І байдуже, що народила його інша жінка. 

Яна їде, коли Даня засинає. Після розмови з нею та першого майже слова від Дані я у розбурханих почуттях. А ще трохи хвилююсь перед завтрашнім заходом. 

Щоб якось себе заспокоїти, вирішую приготувати вечерю. Не впевнена, що Емір оцінить мої старання, але якщо він вечеряти відмовиться, буде мені на кілька днів точно. 

Так захоплююсь процесом, що пропускаю момент, коли Емір повертається додому. Дістаю з духовки м'ясо і мало не випускаю з рук посуд, коли бачу його поруч.

– Смачно пахне, – Емір виглядає розгубленим. Витріщається на їжу у мене в руках і, схоже, не може повірити, що це готувала я. 

– Дякую. Ти голодний? – питаю і ставлю страву на плиту. – Усе тільки приготувалось. 

– Буде цікаво скуштувати твої страви, Владо, – заявляє. – Повернусь через кілька хвилин. 

Емір йде, а я накриваю на стіл. Накладаю м'ясо, роблю салат і чекаю на повернення господаря цього дому.