Розділ 8

Яна не випускає Даню з рук. Всього один раз віддає його чоловікові, і то ненадовго. Вона в захваті від онука, і це видно. 

Виявляється, для Дані підготували багато подарунків. І коли ми сідаємо за стіл, він грається різними конструкторами на килимку у вітальні. 

– Налити тобі вина? — питає Емір і бере в руку пляшку.

– Хіба що трохи, – кажу. 

Напруга спадає, і я почуваюсь спокійно. Бачу, що тепер у Дані з'явилася справжня родина, і якщо це не батьки, то дідусь з бабусею – також непогано. 

Роблю ковток і переводжу погляд на Еміра, який, своєю чергою, мене розглядає. Стає трохи ніяково від цього прямого погляду. 

– Що таке? – питаю. 

– Тепер ти спокійна? Начебто заспокоїлася.

– Це дійсно так, – відповідаю. – Я не очікувала, що твої батьки так тепло приймуть Даню. Це чудово. 

Батько Еміра приєднується до дружини та онука, і тепер вони втрьох сидять на килимку. Даня просто розпливається в усмішці, адже стільки уваги йому ще ніколи не приділяли. 

– Спочатку вони були шоковані. І справа навіть не в тому, що у них є онук. Вони не могли зрозуміти, як Ерік міг так вчинити, – пояснює Емір.

– Я їх розумію, – кажу. – Дуже сподіваюсь, що сам Ерік пояснить щось, коли повернеться.

– Не варто сподіватися на диво. Ти ж знаєш, що син його не цікавить, – хмуриться Емір.

– Так, син його не цікавив, але зараз ситуація сильно змінилася. Ти станеш батьком його сина. Думаєш, Ерік ніяк на це не відреагує? – мене дійсно цікавить це питання.

– Сумніваюсь, – відповідає Емір. 

Поки ми вечеряємо, бабуся з дідусем няньчать Даню. Коли ж він починає клювати носом, я розумію, що час їхати додому. 

– Владо, ти не проти, якщо я буду навідуватись до вас з Еміром час від часу? – питає Яна, коли зупиняємось біля дверей, щоб попрощатись. – Я знаю, що ти працюєш, тому буду допомагати з Данилком.

– Я не проти, – кажу, як є. 

– Мамо, завтра у нас переїзд, – втручається Емір, який тримає Даню на руках. Малюк міцно спить, опустивши голову на плече свого дядька. – Найближчим часом ти зможеш навідатись у гості. 

– Це чудово, – Яна радісно усміхається, а тоді несподівано міцно мене обіймає. – Владо, дякуємо тобі за те, що боролась за цього хлопчика. Не покинула його, як рідна мама.

– Я не могла інакше, – кажу. 

– У тебе велике серце, – додає Яна і переводить погляд на сина. – Еміра, бережи цю дівчину.

– Звісно, – погляд Архіпова зупиняється на мені – і стає ніяково.

Батько Еміра також мене обіймає, а тоді ми залишаємо будинок. Сідаю на переднє сидіння автомобіля, а Емір передає мені Даню. Той продовжує спати, втомлений новими знайомствами. 

– У тебе чудові батьки, – не втримавшись, ділюсь своїми враженнями, поки повертаємось назад. – Я думала, буде гірше.

– Не варто оцінювати всіх за вчинками мого брата, – стримано заявляє Емір.

– Так виходить, – кажу. – Але, поглянувши на тебе і твоїх батьків, напрошується питання – може, Ерік вам не рідний? Просто зовсім інше сприйняття світу у нього.

– Цікаве припущення, – хмикає Емір, – але ні, Ерік дійсно мій брат. Владо, завтра в обід я приїду, щоб забрати твої речі.  Встигнеш усе зібрати? 

– Думаю, що так, – замислююсь, скільки вдома тих речей. Вирішую не забирати все, а лише частину. За рештою зможу приїхати й іншим разом. 

Емір уже не запитує, чи варто допомагати мені з Данею, і ми разом піднімаємось на мій поверх. Саме він відчиняє двері, поки тримаю сплячого малюка, і слідом за мною заходить у квартиру. 

Одразу несу Даню у кімнату і кладу в ліжечку. Накриваю пледом і зачиняю двері. Емір продовжує стояти в коридорі, отже, ще не все сказав. 

– Звідки у тебе ця квартира? – питає, а я здивовано завмираю. Чесно кажучи, подібного запитання не чекала. 

– Купила, – стримано кажу. – Спочатку винаймала кімнату, де ми з сестрою жили, а коли почала працювати, займалась великими проєктами і змогла купити цю квартиру. А чому ти питаєш?

– Цікаво стало, – відповідає. 

Я ж не ідіотка і розумію, що Емір не до кінця мені довіряє. А може, мені так здається. Мабуть, не може второпати, як мені вдається триматися на плаву, не маючи ніякої підтримки за спиною. Це дійсно логічне питання з його боку. Інколи я й сама не розумію, як це у мене виходить, але бажання працювати допомагає. 

– Мабуть, тобі вже час, – кажу, коли мовчання затягується. – Я хочу розпочати збирати речі.

– Так, звісно, – киває. – До завтра, Владо. 

– До завтра…

Щойно за Еміром зачиняються двері, я йду на кухню і готую собі каву. Спати не хочу, тому вирішую дещо зібрати сьогодні, щоб завтра було менше роботи. 

А ще працюю над проєктом будинку Еміра. Хочу здати все вчасно, щоб у нього не було причин чіплятися. Хоча не впевнена, що він оцінить мої старання. Таке відчуття, що тільки й чекає, щоб я зробила якусь помилку.