Розділ 5

– У тебе гості? – питає Евеліна і зацікавлено розглядає Еміра. Я ж уважно розглядаю її і відмічаю рівну засмагу, новий брендовий одяг і ідеальний макіяж на обличчі. 

– Де ти була? – мене реально розриває зараз. Якби не Емір, моє запитання звучало б трохи жорсткіше. 

– Ти реально хочеш обговорювати це зараз? – хмуриться сестра й, оминувши мене та власного сина, йде до Еміра. – Привіт, я Евеліна. А ви хто? 

– Емір, – сухо відповідає чоловік. 

– Гарне ім'я, – усміхається. – А хто ви моїй сестрі будете? 

– Евеліно! – гиркаю, і вона переводить погляд на мене. – Ти сина не бачила кілька місяців. Тебе реально зараз Емір хвилює? 

– Я краще піду, – втручається Архіпов. – Владо, завтра наберу. 

Емір залишає сумку біля дверей, а сам виходить за двері. Евеліна зачиняє їх і повертається до мене обличчям. 

– Ти наче психована, – фиркає сестра. – З таким характером ні один чоловік на тебе не поведеться. 

– Евеліно! – хочу вбити їй у голову дещо дуже важливе, але Даня починає плакати. Доводиться йти в кімнату та переодягати його.

Евеліна не заходить, коли я його вкладаю. Її не цікавить, як там її син. Це боляче і неприємно, але зараз мені шкода не себе. Маленький Даня ще навіть не здогадується, що його мама зовсім не любить свого синочка. 

Коли він засинає, кілька разів глибоко вдихаю, щоб заспокоїтись, і йду на кухню, де горить світло. Евеліна там, стоїть біля відчиненого вікна і курить..

– Здуріла? Тут дитина живе! – швидко наближаюсь до неї і висмикую з руки цигарку. Не довго думаючи викидаю її у вікно. 

– Це ти божевільна! – випалює і сідає на диван. – Нерви полікуй, психована! 

– Де ти була? Чому залишила сина? – стою біля стільниці і розглядаю сестру. Я хочу побачити хоча б краплину провини в її очах, але там нічого немає.

– Не читай мені нотації, Владо! Я тобі відразу сказала, що не хочу народжувати! Це ти мене змусила, а тепер щось від мене вимагаєш! – кричить так, що у мене вуха закладає. Їй байдуже на те, що її маленький Даня спить в іншій кімнаті. 

– Невже ти зовсім його не любиш? – питаю тихо, хоча й так знаю відповідь. 

– Я збираюсь віддати його у притулок і ти не будеш діставати мене ним, – заявляє, а у мене серце зупиняється після її слів. 

– Не роби цього, – прошу її. 

– Я вже все вирішила, – цідить. – Цього разу я не буду тебе слухати! 

Евеліна збирається піти, але я хапаю її за руку практично у дверях. 

– Ти пошкодуєш потім, – намагаюсь достукатись до неї. 

– Сумніваюсь, – Евеліна забирає руку, і через хвилину гримають вхідні двері. Вона йде, а я сідаю на диван і закриваю обличчя руками. 

Треба щось вигадати. Я не хочу, щоб Даня потрапив в іншу родину. А якщо там його не будуть любити? 

Йду до нього і сідаю на край ліжка. Дивлюсь, як він спить, і не можу стримати сліз. Не розумію, як рідна мама може бути такою жорстокою. Ну як можна нічого не відчувати до такого маленького клубочка щастя? 

Я не сплю майже до ранку. Все думаю над тим, як бути далі. Розумію, що Даню нікому не віддам і буду боротись за нього до кінця. І нехай буде важко, але він мій! Я готова його усиновити. 

Наступного ранку у мене жахливий настрій і не менш жахливий душевний стан. Моментами все ще хочу набрати Евеліну і попросити не залишати Даню, але зупиняю себе. Розумію, що це немає сенсу. 

Щоб якось себе заспокоїти, йду з Данею гуляти на майданчик біля дому. Гойдаю його на гойдалках, а потім їдемо ще в магазин. Вдається трохи заспокоїтися, але час від часу накриває страх, що Даню у мене заберуть.  

Емір телефонує тоді, коли повертаємось додому і я вкладаю Даню спати. 

– Твій автомобіль на сервісі. Тільки-но буде готовий – дам тобі знати, – говорить стримано. 

– Добре, – відповідаю. 

– Що з голосом? Якось незвично чути тебе такою розбитою. 

Хочу сказати, що його це не стосується, але… стосується ж… Даня і його племінник. 

– Моя сестра хоче віддати сина у притулок. Якщо вона це зробить, його у мене заберуть, – кажу, а голос тремтить. 

Емір мовчить, і мені здається, що зараз він просто закінчить дзвінок, але несподівано лунає його відповідь. 

– Важко назвати твою сестру хорошою мамою. Як і мого брата батьком. Не панікуй, Владо. Я спробую щось вигадати. 

– Що? – не розумію, як можна врятувати ситуацію. Хіба що Ерік визнає своє батьківство і в Дані буде хоча б тато.

– Завтра скажу. 

Він закінчує дзвінок, а я так і тримаю телефон у руці та дивлюсь на згаслий екран. Уявлення не маю, що такого може вигадати Емір, але розумію, що зараз вся надія на нього.

Поки Даня спить, я намагаюсь працювати. Виходить так собі, але розумію, що ніхто за мене моєї роботи не зробить. А ще хочеться довести Еміру, що мене не просто так називають хорошим дизайнером. Хоча сумніваюсь, що він оцінить мою роботу.