Розділ 4

Яким би зарозумілим і самовпевненим не був Емір, він чудово вміє розкладати все по полицях. У цьому я переконалася вже через годину нашої спільної роботи. Він розповів, яким бачить свій майбутній будинок, і я швидко все записала у планшет. Роботи тут дійсно дуже багато, адже будинок величезний, але для мене це не проблема. Я люблю створювати красу і тут можу відірватися на славу. 

Коли спускаємось сходами з другого поверху, згадую, що дещо не занотувала, і вмикаю планшет, але перечіпляюсь за якусь залізяку і мало не лечу головою до підлоги. На щастя, Еміру вдається схопити мене за руку і потягнути на себе. 

Так і стоїмо кілька секунд. Я притиснута до нього, ще й планшет бережно пригортаю до себе. Відчуваю його руку на спині, а мій ніс практично торкається його шиї. 

– Тебе не вчили дивитися під ноги? – питає невдоволено, і я різко відступаю. 

– Я ж не навмисне, – бурчу і поправляю одяг. Чомусь ніяково від того, що ще секунду тому була в його обіймах. Навіть дивитись на його обличчя не хочу. 

– Усе добре? – несподівано Емір хапає мене за руку вище ліктя, і я таки дивлюсь на нього. Він хмурить брови й уважно мене розглядає, а я не можу зрозуміти, про що саме він мене запитує. 

– Так, – кажу сухо і відступаю. 

Тепер дивлюсь під ноги та ступаю обережно. Вже на вулиці ховаю планшет у сумку і розумію, що треба прощатись. 

– Найближчим часом спроєктую все і тобі покажу, – кажу стримано. 

– Буде цікаво подивитися на роботу найкращого дизайнера нашого міста, – усміхається Емір і ховає руки в кишені штанів. 

– Ти будеш здивований, – випалюю.

– Головне, щоб не розчарований, – одразу ж додає. Разом виходимо за ворота, і, коли йду до свого автомобіля, Емір йде до свого. 

Не прощаючись, сідаю в салон і хочу завести двигун, але… нічого не виходить.

– Та що ж таке? – злюсь і знову пробую. Не розумію, що могло статися, адже ще зовсім недавно все добре було. Так сильно поринаю у свою роздуми, що зовсім забуваю про Еміра, який мав би вже поїхати, але не поїхав.

Несподівано двері з мого боку відчиняються, і він нахиляється, щоб заглянути в салон. 

– Якісь проблеми? – питає, а мені стає ніяково. Просто його обличчя так близько до мого… 

– Автомобіль не заводиться, – злюсь. – Ти їдь, а я викличу евакуатор. 

– У мене є краща ідея, – хмикає і відступає. – Виходь. Відвезу тебе. 

– Це погана ідея, – бурчу. – Я не можу залишити тут свою машину. 

– Хіба тобі не треба забирати Даню? 

Точно! Вже й так пізно, а якщо я буду чекати на евакуатор, вся ця історія затягнеться до пізньої ночі. 

– Треба, але я не можу залишити тут машину! – виглядаю до Еміра з салону і розриваюсь між бажанням залишитися тут і поїхати з ним. 

– Давай мені ключі. Завтра викличу евакуатор, і її відвезуть на станцію. Сьогодні вже пізно щось вирішувати. Чи ти мені не довіряєш? – Емір чекає на мою відповідь, а я розумію, що моя Mazda йому точно не потрібна. Його Mercedes коштує як десять моїх машин, а може і більше. 

Вдихаю кілька разів, щоб заспокоїтись, а тоді залишаю салон і ставлю автівку на сигналізацію. Передаю ключі Еміру, і він ховає їх у кишеню піджака. 

– Ходімо, відвезу тебе, куди скажеш, – він першим йде до свого позашляховика і сідає за кермо. Я ж плетусь за ним і сідаю на пасажирське сидіння. 

У салоні пахне дорогим ароматизатором і парфумами Еміра. Одним словом, гарне поєднання. 

– Куди їхати? – питає, коли розвертає автівку в бік міста. 

Називаю адресу і відвертаюся до вікна. Не хочу говорити, але в Еміра, схоже, свої бажання. 

– Чому ти засмутилася? Це всього лиш машина, – заявляє спокійно. 

– Не люблю ось такі форс-мажори, – кажу. – А їх останнім часом все більше й більше. 

– Це ти зараз про що? – Емір кидає у мій бік короткий погляд, а я вагаюсь, чи варто викладати йому свої почуття. 

– Про все разом, – бурчу. – Думаєш, я в захваті від того, що доводиться няньчити власного племінника? Я люблю Даню, але не повинна прокидатися до нього вночі та змінювати йому підгузки.  Не я повинна за нього хвилюватися, коли він плаче. 

Замовкаю і глибоко вдихаю. Дарма я це почала. Еміра мої проблеми не хвилюють. Нікого вони не хвилюють.

– Якщо Даня дійсно син Еріка, я зроблю все, щоб брат взяв на себе відповідальність, – говорить Емір. 

– Ти серйозно думаєш, що це допоможе? – фиркаю. – Ерік не хотів цієї дитини. І Евеліна не хотіла. Тому примушувати їх бути батьками – це в першу чергу мучити Даню. Він такого не заслуговує.

Далі їдемо мовчки. Емір ніяк не коментує мої слова, а я більше не хочу нічого говорити. І так багато зайвого наговорила. 

Коли автомобіль зупиняється поруч з під'їздом, де живе Борис, я відчиняю двері, але несподівано голос Еміра мене зупиняє. 

– Я почекаю тут. Відвезу вас додому.

– Не варто. Я викличу таксі. Ти й так допоміг, – кажу стримано і залишаю салон.