Розділ 3

Я зовсім не очікую, що Архіпов набере мене наступного дня. Мені взагалі здається, що він накиває п’ятами й дорогу до мене забуде, але ні. Рівно о восьмій мій телефон починає дзвонити, і, коли бачу незнайомий номер, навіть не замислююсь, хто це. 

Я тільки-но прокинулася і голова не дуже варить, але коли чую голос Еміра – сонливість як рукою знімає. 

– Я домовився з приватною клінікою. Через годину чекаю вас з хлопчиком за адресою, яку скинув у повідомленні, – заявляє. 

– Як це через годину? – злюсь. – У мене немає чарівної палички, яка допоможе мені зібрати Даню і примчати до тебе! 

– Зате у тебе язик як помело, – заявляє Емір, а я вибухаю від обурення. – Поки ти нарікаєш, могла б хоч щось зробити. 

Як же мені кортить відправити його під три чорти, але натомість стискаю зуби та кидаю слухавку. Хоч Емір мене і дратує, в одному він має рацію – збиратися треба. Це ж мені необхідно довести йому, що Даня – син його брата. Якщо це підтвердиться, Емір вже не зможе відвернутись від племінника. 

Поки Даня спить, швидко одягаю джинси та футболку, а волосся збираю у гульку. Часу наводити красу немає, тому що готую Дані суміш і йду його будити. 

Малий капризує, тому що недоспав, а я дратуюсь. Клятий Архіпов! Видно, що він ніколи не мав справу з малюками! 

Нагодувавши Даню, залишаємо квартиру і спускаємось сходами вниз. Саджаю його в крісло, а сама – за кермо. Клініка розташована практично в центрі і їхати туди хвилин тридцять треба. 

Даня продовжує скиглить, а я дратуюсь ще більше. Мені його шкода, але зробити цей тест просто необхідно. Потім вкладу його спати, щойно додому повернемось. 

Біля клініки бачу автомобіль Еміра – дорогий позашляховик Mercedes. Паркую свою Mazda позаду нього і забираю малюка з салону. Коли заходимо всередину, шукаю поглядом Еміра, але не знаходжу. Доводиться звернутися за допомогою до дівчини на рецепції, і вона люб'язно проводить нас з Данею у кабінет до лікаря. Саме там і бачу Еміра. 

– Доброго ранку! – вітаюсь і не розумію, що робити далі. 

– Доброго ранку, Владо! – вітається лікар. – Ми вже взяли зразки в Еміра Давидовича. Зараз медсестра займеться хлопчиком. Ви сідайте. Процес триває зовсім трішки. 

Емір мовчки слідкує за тим, як у Дані беруть зразки з ротика. Він плаче, тому що йому це не подобається, а я дратуюсь ще більше. Мене реально все це дістало, і єдине, що не дає зірватися – бажання дізнатись правду і втерти носа цьому пихатому Еміру. 

– Результати будуть післязавтра, – говорить лікар, коли усе закінчується. 

– Так швидко? – дивуюсь.

– Гроші роблять дива, Владо, – заявляє Емір. – Ходімо. На цьому можна закінчувати. 

Ми разом залишаємо клініку і вже біля автомобіля Еміра зупиняємось. Даня затихає і крутить головою в різні боки, а я хочу дещо для себе зрозуміти. 

– Тільки-но результати будуть у мене, я дам тобі знати.

– А якщо ти мене обдуриш? – злюсь. – Тобі ж невигідно, щоб Даня був твоїм племінником. 

– Невигідно, – спокійно відповідає. – Але якщо він мій, то я його не покину напризволяще. 

– Як благородно з твого боку! Але я зовсім тобі не вірю. 

– Думаєш, що я такий, як мій брат? – Емір робить крок до мене, а я ледве стримуюсь, щоб не зробити крок назад. Те, що у нього м'язи сталеві й вимахав під два метри, ще не означає, що я його боюсь! 

– Можливо. Я зовсім тебе не знаю. 

– Як і я тебе, – відповідає. 

– От і буде привід познайомитися ближче, якщо Даня твій племінник, – усміхаюсь. 

– Це точно, – хмикає. – Думаю, це буде цікаво. З такими хамовитими жінками я ще не спілкувався. 

– Взаємно, Еміре. Від тебе вихованістю також і не пахне! 

Я не збираюсь залишатися в боргу. Якщо цей пихатий ідіот думає, що мене можна зламати, то нехай подавиться. Йому цього точно не зробити! Яким би сильним він не здавався.

Повернувшись додому, вирішую сьогодні провести день з Данею, а саме: прогулятись з ним у парк. Нам обом потрібні позитивні емоції після такого напруженого ранку. 

Беру прогулянковий візок і саджаю туди свого принца. Сьогодні чудова погода, тому гуляти – одне задоволення. Поки штовхаю візок алеєю в парку, Даня роздивляється все великими очима, а я набираю Бориса, щоб відзвітувати про зустріч з Архіповим. 

– Отже, він дядько Данилка, – хмикає мій бос. – І що тепер робити будеш? 

– Не знаю, – кажу, як є. – Спочатку дочекаюсь тесту ДНК, а там видно буде. 

– А з проєктом що? Архіпов мовчить, отже, не збирається змінювати дизайнера.

– Доведеться якось поєднувати, – зітхаю. – З цим проєктом роботи буде багато. Треба якось зібратися і поїхати на об'єкт. Але спочатку… поговорити з Еміром, коли це краще зробити.

– Тобі не подобається з ним спілкуватися? – питає Борис.

– Він мене дратує, – тільки-но згадую цю гору м'язів – і злість накриває. 

– Але ж ти розумієш, що тепер ви тісно пов'язані. І не тільки роботою.