Розділ 2

Залишивши офіс Архіпова, саджаю Даню в дитяче крісло, а сама за кермо. Треба їхати на роботу, і знову з малим… Борис мене приб'є, але сподіваюсь, що не звільнить. Взагалі не знаю, як тоді жити будемо. Без копійки в домі. 

Поки Даня грається іграшкою, я набираю свого директора Бориса, який телефонував мені разів п'ять сьогодні, а я не відповідала. 

– Скажи мені, що ти вирішила свої проблеми, – з наскоку заявляє Борис. 

– Не вирішила, – бурчу. – Але вже їду в офіс. 

– З малим? – питає Борис.

– А куди ж я без нього? 

На щастя, директор не плюється отрутою, але це тільки тому, що ми телефоном розмовляємо. А що буде під час зустрічі сам на сам – навіть не знаю.

Зупиняю автомобіль поруч з двоповерховою будівлею, де розташована дизайнерська студія Бориса. Знову беру Даню на руки, і ми йдемо всередину. Він тут уже як член команди. Всі його знають і люблять пообіймати. 

– Наш красунчик приїхав! – вигукує секретарка Бориса – Аня. Вона залишає своє робоче місце і забирає у мене Даню. Той без проблем йде до неї на руки та усміхається. 

Кавалер росте! Точно як його татко… 

– Поняньчиш його трохи? Мене Борис чекає, – питаю.

– Звісно. Без проблем, – киває Аня, а я полегшено видихаю. 

Кілька разів глибоко вдихаю перед тим, як зайти в кабінет, а тоді штовхаю двері та переступаю поріг. Борис сидить на своєму робочому місці й переглядає якісь папери, та коли бачить мене, відкладає все і погляду з мене не зводить. 

– А малий де? Знову Аня няньчить? – питає. 

– Ага, – наближаюсь до столу і сідаю навпроти свого боса. Борису сорок три й він щасливий татусь трьох синів. І хоча він часто на мене кричить, я добре знаю, що він хороший і пробачає мені все. – Що там по новому об'єкту? 

– Я не впевнений, чи варто братись за нього, – хмуриться. – Це будинок на двісті квадратів. Ти впевнена, що потягнеш? У тебе Даня на шиї. 

– Впевнена, – кажу. – Мені не вперше. Покажеш план і побажання власників?

– Скину все на пошту. Переглянеш. Якщо погодишся – підпишемо угоду. 

– Чудово, – киваю і хочу йти, але Борис мене зупиняє. 

– Скільки ще ти будеш няньчити дитину своєї сестри? – питає Борис. – Я розумію, що ти не можеш його залишити, але без допомоги довго не протягнеш. 

– Я все ще сподіваюсь, що Евеліна повернеться, – зітхаю. 

– Ти дійсно у це віриш? Вона залишила свого маленького сина і навіть не цікавиться як він, – злиться Борис. – Ніяка з неї мама. 

Я не маю, що відповісти, тому що мій бос має рацію. Евеліна з самого початку не хотіла цю дитину, а я просила її не робити аборт. Перші три місяці вона була поруч, а потім почала зникати, але поверталася. 

Та цього разу Евеліна навіть себе перевершила. Її немає майже місяць… 

Поговоривши з Борисом, забираю в Ані Даню й удвох їдемо додому. Треба його нагодувати, покупати та вкласти спати. Самій теж не завадить відпочити, але буде це далеко за північ. Тільки коли з усіма справами розберусь.

Коли Даня засинає, йду на кухню і вмикаю ноутбук. Переглядаю план будинку, який мені скинув Борис, і розумію, що роботи тут дійсно багато. Не факт, що я впораюсь, якщо доведеться ще й за малим приглядати. Або ще як варіант – найняти йому няню, але це буде лише у крайньому разі. Дуже не хочу залишати його такого маленького з чужою людиною. 

Наступного ранку, поки Даня спить, встигаю прийняти душ, зібратися і навіть поснідати. Коли ж прокидається мій принц, годую його кашкою, а тоді саджаю малого в манеж, а сама берусь за роботу. 

Коли телефонує Борис, я розумію, що він захоче почути мою відповідь, чи візьмусь я за цю справу. В останній момент зважую всі “за” та “проти” і погоджуюсь. Робота мені необхідна. Доведеться якось поєднувати все це. 

– Я домовлюсь про зустріч із замовником, щоб ви могли все обговорити, – говорить Борис. – Коли тобі буде зручно?

– Можна і сьогодні, – замислююсь і дивлюсь на Даню, який повзає по манежі. – Скажи йому мою адресу. Думаю, що буде краще зустрітися у мене вдома, ніж возити Даньку по ресторанах. 

– Добре. Домовлюсь про все, – Борис вимикається, я берусь за прибирання квартири. Поки Даня грається, у мене є можливість це зробити. 

В обід знову його годую і вкладаю спати, а сама берусь за роботу, якої зібралося доволі багато. Треба закінчити старі проєкти, щоб розпочати новий. 

Борис пише мені повідомлення після обіду. Новий замовник приїде до мене о сьомій годині. Встигаю ще вечерю приготувати та пограти з Данею, і навіть трохи привести себе до ладу. 

Одягаю джинси та блузку, а волосся збираю у гульку, щоб Даня не тягнув за пасма. Коли розноситься дзвінок у двері, беру малого на руки, тому що він починає вередувати, і, не дивлячись у вічко, відчиняю двері для свого гостя.

– Доброго… вечора, – додаю з меншим ентузіазмом, коли бачу, хто стоїть на порозі моєї квартири. 

Емір Архіпов власною персоною. Звідки він дізнався, де я живу? Невже сумління таки прокинулось і він готовий визнати Даню?