ХХV

 Щоб не повторювати помилки минулого, я вчився керувати своїми емоцiями. Я не квапився робити висновки. Коли мене несло чи розривало, на жаль, були такi випадки, я занурювався у читання. На той час лише французька мала здатнiсть втримати мене на плаву. I не лише романтизм, хитрiсть та бездумне кохання зачаровували мене в французькiй класицi. Щось iнше, щось вище, керувало мною i допомагало не перечепатися через життєвi перепетiї. Не мiг та й не хотiв гасити почуття. Вважав, що ми з Ларисою обов'язково зустрiнемося.
 За кiлька мiсяцiв я з групою бюджетникiв, саме так називають любителiв подорожей, яких не лякає довготривала поїздка автобусом, вирушив до Парижу. 
 Ледь дочекавшись закiнчення трудового дня, я викликав таксi та... вiдразу ж вiдмiнив замовлення... Не по Сеньцi шапка. 
— Що трапилось, синку? Чому засмутився? — причепилася до мене вiсiдесятирiчна туристка. Всю дорогу я не вiдводив вiд неї очей, бо дуже тривожився через самопочуття старенької.  
— Все добре, а ви як? Сподобалася стoлиця моди i арту?
— Сподобалася. Кожного року буваю тут. Париж для мене як Вiфлeємський вогонь — символ майбутнього року, — задумливо вiдповiла жiночка.
— А як же: побачити Париж i померти? — зовсiм недоречно пожартував я, — перепрошую, вибачте, — звучало вже зовсiм по-дурному.
— Що трапилося? Ти, хлопче, на себе не схожий.
— Все добре. Дорога виснажлива. От i все, — я намагався завершити непотрiбну розмову.
— Говори. Чим зможу, допоможу.
 I мене понесло. Я розповiдав, захлинаючись слиною. Я мав непривабливий жалюгiдний вигляд, але говорив, говорив, говорив...
 Старенька терпляче слухала. Я ж зовсiм не боявся осуду чи зневажливого ставлення до себе.
— Чому в мене така нещаслива доля? — з сумом промовила жiнка.
— Нещаслива? В вашому вiцi мандрувати свiтом не кожний зможе, — знову вирвалися недоречнi слова.
— Я вiд роботи тiкаю, на пенсiї спокою не маю. Я психiатр-практик. Однак i тут знайшла мене робота.
— Ви... ви вважаєте мене хворим? Так я i знав, — я пiднявся, щоб пiти. Видно у мене на лобi написано: маніяк i педофiл. Стара бабця, кульбабка Божа, дуже швидко розкусила мене.
— Дозволь, я замовлю тобi таксi. Розраховуватися не треба... зараз. На весiлля запросиш.
 Я вiддав новiй знайомiй папiрець з телефоном i адресою та погодився на її допомогу, таки ж не зовсiм дурний. Однак старенькiй несподiвано стало погано i я побiг купувати пiгулки. Весь вечiр не вiдходив вiд особливої туристки. Коли мало сiдати сонце, якась сила повела мене надвiр. Саме тодi сталося справжнє диво. Навпроти мене з'явилися двi Лариси: доросла i маленька. Вони були одягнутi в однаковi плаття i черевички. Не треба було пояснювати, що передi мною моя вiрна дружина i люба донечка. Хто ж знав, що насправдi iснують феї, якi здатнi робити дива в будь-якому вiцi у найнеочiкуванiшому мiсцi? Якщо фея-психiатр не завадила нашiй зустрiчi, а одним лише телефонним дзвiнком допомогла здiйснитися моїй мрiї, то я вже на сто вiдсоткiв був впевнений, що нiякий я не манiак, а закоханий безумець.

 Ми розумiли одне одного без слiв, ми одночасно бажали однакового. Ми не зводили очей з нашої крихiтки, боялися при цьому зустрiтися поглядами. Мене все ще тримав сором за минуле, а Лариса, напевне, кокетувала чи таким чином пiдтримувала мене? Та про що я? Серед хронiчно закоханих французiв неможливо втримати почуття! Ще й старенька фея по-особливому посмiхалася. Щось вона таки знала...

 За тиждень я зустрiчав своїх дiвчат в Борисполi. Ми скористалися послугою "шлюб за добу" i повернулися до нашого рiдного мiста. Я став слухняним чоловiком, виконував всi бажання моєї дружини. Та й чому ж їх не виконувати, якщо це те, про що я мрiяв завжди? Ми з головою занурилися у видавничий бiзнес. "Наш журнал" розповiдає про все найкраще, що iснує за кордоном, i має шанси прижитися у нас. Однак рубрику про щастя я веду не зi своєї волi. Менi її нав'язала Лариса. Погодьтеся, треба бути дурнем, щоб вiдмовлятися вiд щастя! То ж бережiмо його! Не потривожте його ненароком, особливо, якщо воно поряд. Давайте йому можливiсть вiдпочивати, щоб вiдчувати ще i ще.