ХХII

 Я почувався винним перед батьками, але повертатися без грошей не бажав. Згадав, що татко прохав розпитати у старожилiв способи пошуку пiдземних джерел, якi використувалися в цих мiсцях з давнiх давен, щоб визначити мiсце для нової криницi. Але не виходило зосередитися в цьому напрямку. Щоб якось себе змiнити, вирiшив до телевiзора повернутися, а то вже й нормально розмовляти розучився... однi матюки. Перегляд телевiзiйних новин стало приводом ближче познайомитися з Софiєю, а можливо й одружитися з нею. Гарно й тепло було поряд з цiєю милою жiночкою, та вже й роки брали своє — хотiлося сiмейного затишку будь де: на селi, в пустелi, на Антарктидi. Однак, Софiя не була зi мною такою ж приязною, як у старiй хатi. Не знаю, з якої причини, але мила жiночка ставала дратiвливою i грубою, особливо, коли поряд знаходилися її дiти.
 Я таки знайшов кiлькох чоловiкiв похилого вiку, якi подiлилися зi своїми секретами пошуку близьких вод. Колишнiй агроном, коли я погодився з ним повечеряти, показав старi карти з низинами, болотами i рiчечками. Шкода, що ми добряче випили. Наступного разу старий вiдмовився зi мною спiлкуватися. Але я все ж дещо запам'ятав. Буде про що поговорити з батьком, а то ж соромно в очi дивитися. 
 Я проявляв все бiльше i бiльше уваги до Софiї: допомагав по господарству, вчив уроки з дiвчатами, але мої зусилля не давали належного результату. У себе вдома вона ставала чужою. Не буду ж я зимувати в старiй хатi, де пiч курить i неприємно пахне цвiллю?
 Я здивувався, коли знайшов свiй мобiльний телефон у Софiї вдома. Але не встиг торкнутися до нього, як найменша дiвчинка схопила телефон i вибiгла з дому. Мобiльник мав розбите скло i непривабливий вигляд. Я вiдчув жаль до дiтей i не сумнiвався, що саме Софiя вкрала його у мене. Щось пiдсказувало, що незабаром знайдеться автомобiль. Та не так сталося, як гадалося.
 Як же я зрадiв, коли почув знайомий гуркiт мого ВАЗу! В дверях з'явилася Сонечка. Це була подвiйна радiсть. Третє... це вже згодом, через багато рокiв, я поступово розумiв, що прийшов порятунок з виру дуростi, куди мене затягувало життя... Несподiвано поряд з милим i сором'язливим обличчям Сонечки виросла прямокутна золотозуба морда зека. Скiльки разiв мужики натякали про чоловiка Сонi, який перебував в мiсцях позбавлення волi! Не чув, i все! Буває ж таке.
— Не бiйся, бити не буду! — зек простяг менi руку, — Гнат.
— Юрiй, — вiдповiв, намагаючись не показувати страху i невпевненiстi.
— Гнате, Юрчику, сядьмо до столу, — Софiя витягла пляшку горiлки i бутерброди з солоним салом.
— Юрчику? — я побачив лютi блискавки в очах бандита.
— Гнате, наливай! Як добре, що вдома знову буде чоловiча рука, — мовила Соня.
— Звичайно, добре. А цей, — Гнат вже посмiхався, — що, не зовсiм... е... того, — далi йшов незнайомий сленг, змiст якого був добре зрозумiлим для всiх. Сонечка почервонiла, а я не мав досвiду спiлкування зi справжнiми зеками, тому бажання випити вiдпало, а синiвський борг перед батьками змушував негайно повертатися додому.
 Вiдразу ж пiсля першої чарки я почав складати речi. Пiсля третьої дякував Сонi i Гнату за те, що знайшли i повернули машину. Пiсля шостої чи сьомої я вже пiдписував якусь розписку, де передавав свою Ладу у власнiсть Гната. Ще й в уснiй формi висловлював глибоку стурбованiсть з приводу сумнiвної угоди, на що Соня зi своїм чоловiком по черзi, а то й в один голос, старанно розвiювали мої сумнiви.
— Юрчику, у нас тут все пiд контролем, — заспокоїла мене Софiя, — ми завтра тебе до райцентру вiдвеземо. Звiдти майже щогодини їдуть до мiста автобуси.
— I ти, цей, сюди не повертайся. Я людина добра, але... якщо ще раз тебе тут побачу... — Гнат спробував встати, але похитнувся i знову сiв на стiльчик.
 Того вечора алкоголь мене не брав. Та й бажання випивати пiсля знайомства з Гнатом кудись зникло. Я бачив тi надзусилля, якi стримували Сонiного чоловiка, щоб не розбити менi пику. Я намагався мовчати, а вчительське минуле, яке вимагало порядку i справедливостi, розривало мене зсередини.

— Не треба дякувати. Бувай, — буркнув Гнат, а для Софiї мене вже не iснувало. Вона зi мною навiть не попрощалася.
— От, сукка, — виплюнув я вслiд машинi, яка так легко стала чужою власнiстю. Моє нутро було заповнене огидою, образою i крапелькою свободи. Я прекрасно усвiдомлював, що час пройшов недаремно. Сiльська природа, чоловiче товариство, фiзична робота, самотнiсть — позитивнi чинники; пияцтво, коханка, яка нагадувала дбайливу матусю, i провина перед справжнiм бандитом — негативний досвiд, якi разом дали менi очищену душу i вiру в нормальне майбутнє. Автомобiля шкода не було. Пiшов як викуп за чистi очi.

 Рiдне мiсто зустрiло мене першим снiгом. Здавалося, що улюбленими стежками парку крокую не я, а якийсь iншопланетянин. Перехожi мене не помiчали. Я смiявся сам iз себе, адже ранiше моя поява викликала повагу навiть у незнайомих людей. Мене не вiдразу впiзнала продавчиня кiоску, який знаходився поряд з нашим будинком. Я ще довго спиною вiдчував на собi її колючий погляд. А душа смiялася: скучив за запахом нашого повiтря, голубами i воронами, дорогими мiстянами, яких би я впiзнав в будь-якому мiсцi земної кулi. Саме тодi я вiдчув, що прийшов час для здiйснення мрiї мого дитинства. Я визрiв! Я готовий до кращих змiн.