ХVIII

 Я дивися на заплакане червоне обличчя Лариси i не розумiв, що ж вiдбулося? Розгублена дiвчинка, пiдiгнувши колiна, сидiла навпроти мене, пiд нами було зiм'яте покривало. Запатлане волосся, розпухлi губи, свiжi синцi на шиї Лариси вказували на те, що ми мали близькiсть. Чому синцi? Я ж повинен був цiлувати, а не душити? Глянувши на себе, здивувався... я навiть не роздягнувся. Оце так мачo! Кров на диванi i на ногах дiвчини повернули менi пам'ять. 
 Пiсля останнього дзвоника Лариса запросила мене до себе додому. Я збирався попросити вибачення у бабусi i запропонувати допомогу. Я був закоханий в Коростильових. В усiх трьох вiдразу, звичайно, в кожну по-своєму. Дорогою ми жартували i смiялися, розповiдали одне одному перше, що спадало на думку, перекручуючи найнесмiшнiше в кумедне. Я щось нiс про трьох поросят, натякаючи на трьох Коростильових, i лихого вовк. Лариса з Червоної шапочки перейшла на Машу i ведмедя. Реготали з одноiменного мультика. Вона почувалася володаркою... Можливо це мене збило з пантелику?
 Вдома нiкого не було. Бабуся затримувалася в школi. Того дня вона полонила моїх колег: одних вразила артистичнiстю, iнших пiдкупила аристократичнiстю. Старенька внесла свiжий подих в життя нашого педагогiчного колективу. Дiзнавшись, що ми в квартирi однi, мене перемкнуло i все пiшло шкереберть.
 Знайомий з дитинства запах проникав в кожну клiтину мого тiла. Пахло Раєю. Мене затисло, а згодом затрясло зсередини. Щоб заспокоїтися, пiдiйшов до люстерка i привiв себе в належний вигляд. Яка там кава... Я не контролював себе. Я володiв Всесвiтом. Заради цього варто було не лише жити, а i померти. Висоту насолоди можна було порiвняти з глибиною прiрви, у яку я потiм падав. А Лариса? Вона точнiсiнько так, як колись давно її мати, мовчала. I не було цiєї митi помiж нами вже нiчого. 
Я знову намагався пригадати подробицi... Ми нiчого не бачили i не чули. Нас закрутила неймовiрна пристрасть. Ми цiлували одне одного, ми бажали одне одного. Ми стали одним цiлим. Але я зовсiм не пам'ятав Лариси. Був я i Всесвiт. Я не можу пояснити причини, але в час бизькостi я не бачив... я забув про дiвчину. 
 Я педофiл чи манiак? Розум перебував за межами Всесвiту, але я чув пiдказки: обiйми i поцiлуй дiвчинку! Та я не бажав цього робити. Нарештi я зрозумiв свiй стан: неперевершене почуття влади i зневага до Раї, Лариси та й всiх Коростильових, живих, мертвих i ненароджених. Чому зi мною таке сталося, я пояснити не мiг.
 Рипнули дверi. До кiмнати увiйшла бабуся. Я з задоволенням спостерiгав, як змiнюється вираз її обличчя. Достатньо було кiлька секунд, щоб iз симпатичної жiночки вона перетворилася у чудовисько, а я повернувся у шкiльнi роки. Я вiдчував себе огидним пiдлiтком, який накапостив. Сам я i всi клiтини мого тiла поводили себе зверхньо i нахабно, нiби говорили: "Ну що, стара? Щербатої копiйки вартi твої повчання!" Я насолоджувався скоєним i не боявся арешту, суду, вироку. Ще не встиг хоч якось пояснити свiй стан, коли почув: "Лариско, як ти могла? Чому таке вчинила? Цей покидьок, отаким ганебним чином зруйнував долю твоєї матерi. Вiн в дев'ятому класi згвалтував Раєчку". Бабуся схопилася за серце. Зараз мав статися напад, але Лариса скоїла диво. Вона без крапель i пiгулок заспокоїла бабусю, переключивши увагу на iнше. Лариса закатала гучну iстерику. У згвалтуваннi звинуватила Вовку iз сусiднього пiд'їзду. Начебто вiн зайшов через незамкненi дверi до квартири i познущався над нею. Лариса зателефонувала менi, як класному керiвнику, щоб порадитися, як дiяти далi. А я, отакий герой, миттю прилетiв. 
— Чому дверi залишила вiдчиненими, чому не кликала на допомогу?  — дивувалася бабуся.
— Кричала, вiдбивалася... було страшно. Але нiхто не почув. Вовка на облiку в психлiкарнi. Йому нiчого не буде.
 Бабуся пiднялася i пiшла до батькiв Вовки, хвилин на десять залишивши нас з Ларисою наодинцi.
 Ми мовчали. Я не знаходив слiв та й не збирався дякувати або виправдовуватися. Що сталося, то сталося. Лариса ж здавалася вищою. Саме цим вона вiдрiзнялася вiд матерi. Раю зламав наш єдиний раз, а Лариса вiдчувала себе переможницею. З ванної кiмнати повернулася в атласному халатi, який не пасував до заплаканого обличчя. Якби тiєї митi я побачив її в королiвському вбраннi чи на червонiй дорiжцi в Каннах, менi б було байдуже. Миттю спопелилося те, що я вважав коханням.
— Зачинено. Телефонуватиму до полiцiї. Нехай розбираються, — сердито сказала бабуся, а за хвилину вже лежала на диванi, тримаючись за серце, — Ларисо, я не впевнена, що витримаю допити i розслiдування. Як будемо дiяти? Що порадите, Юрiю Миколайовичу?
 Я не встиг нiчого вигадати, щоб заспокоїти стару жiнку. Я навiть хотiв сказати, що я... нi, не згвалтував, ми за спiльною згодою зблизилися. Ми любили одне одного. Але з отим "любили" не складалося. Розвiялися мої почуття. З цiєї причини я мовчав.
— Бабусенько, давай нiкому не будемо розповiдати, якось все забудеться i минеться, — коли цього потребували обставини, то Лариса легко манiпулювала не лише мною i однокласниками; бабуся стала ватяною, її потягло на сон. А обставини складалися таким чином, що менi краще було залишити Коростильових.
— Юрiю Миколайовичу! Ви ж тiльки нiкому не кажiть, — це прохання було останньою крапкою в наших вiдносинах. 
 Я пiшов, не прощаючись. Насправдi ж це вже була не крапка, це була прiрва мiж мною колишнiм i мною майбутнiм.