XVII

— Синку, завчасно попередь керiвництво про звiльнення, — день у день нагадував менi батько. 
Я дивувався, звiдки в цьому худому тiлi стiльки енергiї? Мiтинги, нiмецька, працює над виявленням пiдземних рiк i озер. Ще й надає безкоштовнi консультацiї в написаннi кандидатських i докторських робiт. Як на мене, то все, чим вiн займається — пуста трата часу. Ми сварилися з батьком з цiєї причини. Мене не переконати. Для чого потрiбна нiмецька мова, якщо добре володiєш англiйською? Бiльшiсть людей ходить на мiтинги, щоб копiйчину заробити, а мiй батько вiрить в якiсь безглуздi iдеї i розраховує на квiтуче майбутнє нашої країни.
— Миколко! Я тебе прошу, не будь надмiрно довiрливим. Ти вже одного разу потрапив на гачок. Добре, що вашi мiтинги на торкаються  iнтересiв справжньої влади, а то було б...
— Ой, тiльки не починай! Що б сталося? 
— В мене й досi мурахи тiлом бiгають, як згадую бабусинi розповiдi про чорного ворона. Забрали ж дiда. Казала, що небалакучий був. Говорив мало, але влучно. 
— Не варто порiвнювати. Новi часи! З кожним днем ми ближче й ближче до демократiї. 
 Потiм батько переключався на здоровий спосiб життя, розповiдав про користь джерельної води. Ранiше я iз задоволенням слухав, як татко з мамою ллють воду, iнакше не можна назвати багаторазове переповiдання давно знайомих географiчних та лiтературних оповiдок. Мама добре зналася на народних легендах, але батько щоразу знаходив новi науковi факти в давнiх переказах. Якщо в дитинствi це мене цiкавило, то нинi дратувало. Географiя на роботi, географiя вдома, очманiти...
 З поверненням Лiди все пiшло шкереберть. Лiда зневажливо ставилися до всього вiтчизняного. В цю категорiю потрапили не лише магазини, дороги, школа. Лiда дивилася на однолiткiв, як на поколiння, що не має майбутнього. Декiлька разiв я намагався поговорити з нею; опираючись на макроекономiку, пояснити закономiрностi розвитку суспiльства. Але в очах Лiди я почувався не вчителем, не ровесником, а учнем молодшої школи. Лiда тисла i на мою любу дiвчинку. Лариса ж розривалася мiж класом, бабусею, сестрою i мною. Всi ми, подiбно вампiрчикам, домагалися Лариси. Навiть я, здоровий дорослий чоловiк, несамовито ревнував Ларису до бабусi, Лiди, однолiткiвiв i майбутнього. Моя дiвчинка збиралася вступати до коледжу, та й я не витримував рутини роботи вчителя i тiшився планами на майбутнє. А ще... я боявся часу: Лариса дорослiшала, а я ж-то старiв. 
 I знову бiйка. Мої дев'ятикласники стояли i мовчки дивилися, як Лiда наносила удари по Ларисi. Учнi боялися словa сказати, не те, щоб  розборонити забiяк. Кудись подiлися мої мiзки, я боявся, що ненароком позбавлю життя Лiду, адже вона робила моїй дiвчинцi боляче...

— Юрiю Миколайовичу! Ви справжнiй герой! — до мене зверталася Лiда.  Не дивлячись на сильний головний бiль, я радiв. Сестри радо посмiхалися: нi синцiв, нi пошкрябин! Травмованим був лише я. 
— Ми перевiряли вас! Лiда не вiрила, що ви мене кохаєте! Тепер повiрила, — Лариса чмокнула сестричку в щiчку, а я, найстарший i найосвiченiший серед всiх, не мiг розiбратися в ситуацiї. Єдине, що не викликало сумнiву — струс мозку. Я отримав його, ударившись об стiнку. Лiда пiдставила менi пiднiжку. Вона не мала iншого виходу. Я не був здатний контролювати себе. Я б її убив.
 Попри погане самопочуття, я здогадався запитати: "Однокласники також в курсi?"
— Звичайно, — посмiхалася Лариса, — що ж тут такого?

 Я не пiшов на лiкарняний. Попереду були вихiднi. Попри нудоту i головний бiль, тiло вимагало руху. Все ж я терпляче вилежав двi доби. Наступного тижня повернувся до звичного режиму, але перемiщався, як в туманi. Це захищало мене вiд рiзних запитань та розмов, якi точилися навколо моєї особи.

 Смуток огортав душу попри загальне свято. Не лише Лариса, щось бiльше тримало мене в школi. Я намагався переконати себе в протилежному. Яка особисто менi з того користь, що завдяки  знанням географiї мої учнi досягнуть успiху? Невже я здатний лише чекати зарплату i з року в рiк розповiдати одне й те саме? Можливо таки одружуся. Тодi надi мною нависне рутина домашнiх справ, дитячих соплiв i нудна дружина в вилинялому халатi. Потрiбно змiнювати себе, а в школi це неможливо. Я згадав колишню мрiю стати директором... Не вабило i не тiшило. Навкруги все сiре, нудне i одноманiтнe. В менi залишилося дуже мало чоловiчого. Серед колег переважна бiльшiсть жiнки. А учнi? Я ж рiвняюся за них, незалежно вiд своїх бажань. Я застряг в пiдлiтковому вiцi. Треба тiкати. Я так захопився роздумами над своїм невдалим вчительським життям, що не вiдразу впiзнав голос Ларисиної бабусi. Вона тримала мiкрофон рукою, яка тремтiла. Це надавало її виступу драматизму. Здавалося, що на сценi артистка театру, а не пенсiонерка-iнвалiд. Навкруги стояла тиша, я впiймав себе на тому, що роззявивши рота слухав колишню класну керiвничку. Щось сталося тiєї митi — якесь чародiйство. Всi образи забулися. Я зрозумiв, чому ранiше кохав Раю, а вiднедавна не уявляв життя без Лариси. Ось, звiдки манери, поряднiсть i гiднiсть! Напевне саме це називають породою. В менi прокинувся скажений самець. Вiдтепер нiяка жiнка, окрiм Лариси не здатна звабити мене. Глянувши у вiкно, побачив своє вiдображення i засмутився. Який самець? Жирний ботан в окулярах.   
 Наступнi подiї розвiяли мiй пригнiчений стан. Купа дiтлахiв накинулися на мене зi святковими букетами. Випускники зi сцени обсипали мене комплiментами i щирими словами подяки. Звичайно, менi було приємно, та стан смутку i розпачу того дня був менi зрозумiлiшим i ближчим.