ХVI

 А вночi снилися очi. Зеленi i променистi. I вiї довгi-довгi. Чи такi бувають насправдi? Прокинувшись вранцi, не вiдразу здогадався, що cнилися очi моєї маленької дiвчинки. Знову перебував у чарiвному полонi закоханостi i солодкого очiкування чогось нереального i неземного.
 Лариса з однокласниками зустрiла мене на виходi з парку. Привiтавшись, учнi побiгли до дитячого майданчика i враз зi старшокласникiв перетворилися на малюкiв. Моя дiвчинка видiлялась помiж них. Поводила себе, як доросла. Я згадав, що не встиг подивитися в очi, щоб глянути на вiї...

 А далi вiдбувалося щось неймовiрне. Ми були не в силах контролювати себе. Ми їли одне одного поглядами, прислухалися до запахiв i звукiв... Ми страждали, коли мали вiльний час i були порiзно. Квапилися зустрiтися очима, обмiнятися посмiшками, словами i мовчати поряд. Нам хороше було мовчати. Неначе струменi повiтря говорили замiсть нас тiльки нам зрозумiлою мовою.

— Юрiю Миколайовичу! Ви з глузду з'їхали? Що собi дозволяєте? — директорка кинула передi мною учнiвський зошит, який був пiдписаний рукою моєю любої дiвчинки "Несподiваний... Довгоочiкуваний... Коханий..." Я взяв до рук зошит, розгорнув його i почав розглядати малюнки. Кодний аркуш мiстив пару — юнака i дiвчину. Вони були в костюмах рiзних країн i епох. Танцювали, обiймалися i цiлувалися.
— Це не моє! Я не малював! — вiдрапортував я, як солдат перед генералом.
— Ще цього бракувало! Звичайно, не ви. Але ж на малюнках ви з Коростильовою! Досить упадати за дитиною! Знайдiть собi рiвню! Ви чоловiк чи ганчiрка? Раїсi Василiвнi спокою не давали, тепер за дитину взялися! Дев'ятикласницю!!!
— З чого ви взяли, що на малюнках я? Це бiльше, нiж смiшно!
— Приходила бабуся Коростильової i розповiла про огиднi факти з вашої бiографiї. Розумiю, що старенька могла щось наплутати через свiй поважний вiк, але я сама спостерiгала за вами з Ларисою: маю пiдозри! Тримайте себе в руках! 

 Чому ота баба знову лiзе в моє життя? Це вона все зробила для того, щоб ми не зустрiчалися з Раєю! Кiстка трухлява! Треба ж, онучцi вже й малювати не можна! Я пам'ятаю образи дитинства, коли класна керiвничка не дозволяла нам з Раєю сидiти за однiєю партою, танцювати в парi, навiть, коли разом йшли зi школи, наздоганяла нас i повертала Раю, посилаючись на невiдкладнi справи.

 Та сила, яка опанувала мною, була набагато бiльшою в порiвняннi з порожнiм базiканням оточуючих та моїм безбарвним минулим. Плював я на бабу, директорку i все iнше, що заважало брати вiд життя те, що воно пiдносило на блюдечку з блакитною облямiвкою. 
— Якi ж у неї вiї? — розмiрковував я, — такi довгi, як менi наснилися, чи iншi?
 Вони були кращi. Незначна кiлькiсть вiїнок випереджала своїх сусiдок у довжинi: вони були подiбнi до променiв, що виривалися у простiр i падали на нiжну дiвочу шкiру дрiбненькими золотими веснянками. Iншi вiйки були коротенькими i густими. А отi зеленi сонечка, iнакше я не назвав Ларисинi очi, обiймали мене владно i нiжно.
— Ларисо, пiдеш зi мною до парку? — я бiльше не соромився запрошувати милу дiвчинку на побачення.
— За вами, Юрiю Миколайовичу, хоч на край свiту.
 Ми i були на краю свiту. Подалi вiд земних принад, поближче до Космосу. Це був неземний полiт. Це було все! Кращого не мало бути.

 Одного травневого ранку бiля свого будинку я зустрiв Ларису. Схвильованим голосом вона повiдомила, що бабуся потрапила до лiкарнi з пiдозрою на iнсульт. Лариса не зможе вiдвiдувати школу, доки бабусi не стане краще.
 Дiвчинка схилила голову менi на плече, на мить ми забули про бабусю i про школу. Неначе й не збиралася нiкуди йти.
— Що трапилося, синку? Чому дiвчинка обiймає тебе? — мама була здивована, побачивши школярку в моїх обiймах.
 Лариса привiталася i розповiла про свою бiду. Жалiслива матуся обiцяла допомогу i радила всiм поквапитися. Справдi, до шкiльного  дзвiнка залишалося десять хвилин.

 Менi не було шкода Ларисину бабусю. Я вважав, що то сама природа помстилася їй за мене. Нехай старiй буде так само боляче, як i менi колись. Душевний бiль не зрiвняти з фiзичним. Чому стара Коростильова завжди суне носа туди, де її не чекають? Я спiвчував Ларисi, яка розривалася помiж школою i лiкарнею. Я подумки затикав вуха, коли моя дiвчинка розповiдала про бабусинi страждання. Я жалiв тiльки Ларису, бо кохав лише її...

 Рая не змогла приїхати до матерi. Посилалася на невiдкладнi справи. Я не сподiвався подiбного вiд неї. Добре, що доля розлучила нас. Оце так донечка! 
 Моя ж маленька Лариса навчалася на вiдмiнно, будинок тримала в порядку, щоранку готувала снiданки для хворої бабусi, до початку занять в школi встигала до лiкарнi, а Райка, не даремно я її часом ненавидiв, не змогла провiдати напiвпаралiзовану матiр. Яка баба, така й донька! Я тiшився з того, що моя Лариса на них не схожа. Вона зовсiм iнша: мила, нiжна, турботлива. 
 Та наспрвдi я злився зовсiм з iншої причини: припинилися нашi побачення. Спочатку я мiсця собi не знаходив, але поступово став м'якшим. Я бачив у мрiях, як стара Коростильова вибачила мене. Я дякував Раї за те, що весь цей час вона тримала мене на прив'язi як дворового пса. Я згадував всiх своїх колишнiх подруг i радiв тому, що помiж нами не було нiчого серйозного.