ХIV

 Навеснi Лiда з мамою вiдправилися в тур по Європi. Дiвчинка дуже радiла поїздцi, мрiяла зустрiтися з тiткою Раєю i братом Сергiєм. Лариса подiляла радiсть сестри i вже почала пiдшукувати нових друзiв. Хлопцi i дiчата кружляли навколо неї, як бджоли бiля квiтки. Лариса часто на перервах залишалася в класi i спостерiгала, як я перевiряю учнiвськi роботи та наводжу лад у класному журналi. Спочатку я почувався незручно, та з часом звик i сумував, коли дiвчинки не було поряд.
Якщо Лiда була близька менi за вихованням, на Раю я рiвнявся, то Лариса здавалася чимось неймовiрним. Це було джерельце знань, культури i порядностi.
— Не розумiю я тебе, Ларисо! Нещодавно задав це питання на уроцi, чому мовчала, чому не вiдповiдала? Ти пiзнiше знайшла потрiбну iнформацiю? Але нi, не в'яжеться. Розповiдаєш про те, що бачила на власнi очi... Потрiбно ж було однокласникам розказати. Одна справа, розповiдь з пiдручника, зовсiм iнше — послухати очевидця.
— Юрiю Миколайовичу, вони неправильно зрозумiють. Я не хочу вирiзнятися з-помiж всiх. Не бажаю бути iншою. Я хочу залишатися такою, як i всi, — на мене дивилися не Раїнi, a iншi очi. Рая завжди i всюди намагалася бути кращою. Ця дiвчинка була лiпшою вiд мене, Лiди, Раї...  
— Ларо, Ларочко, Ларисо, — бурмотiв вночi, а вранцi моя мама з усмiшкою розповiдала про Ларису Гузєєву i телепередачу "Давай одружимося". Iншої Лариси вона не знала, та й натяк був конкретний: пора сину дружину шукати.

— Ларисо, що з тобою? Ти схудла. Хоч не захворiла? — я задавав нетактовнi запитання, забуваючи про субординацiю, яка мала бути мiж ученицею i педагогом. Я був схожим на заклопотану матусю: навiть не на батька, що було б ближче i доречнiше. Мої очi дивилися тiльки на п'ятнадцятирiчну дiвчинку з великими зеленими очима. Не тiльки я, а й всi оточуючi не бачили помiж нами нiчого непристойного. Якби менi тодi хтось натякнув, що може статися щось бiльше, я б полiз у бiйку i захистив честь Лариси. Дiвчинка видавалася крихкою вазою роботи iменитого майстра, з якої пилинки потрiбно здувати дуже обережно.

 Я вiдчував, коли Лариса говорила про мене. Я подумки бажав їй "На добранiч" та "Добрий ранок" i чув лагiдний трепiт повiтря у вiдповiдь. Це були найкращi вiдчуття, якi дарувало менi життя, менi — дорослому чоловiковi, який уже повинен посадити дерево, збудувати будинок i ростити сина. Думки про спiльне буття наздоганяли мене, але я тiкав вiд них з усiх сил. Я був поблизу оазиса, неймовiрну красу якого може вiдчути лише подорожнiй, що босонiж пройшов через всi пустелi Землi.

 Я розумiв безглуздiсть самонавiювання, але не чiпав загадковi мiражi, вiдганяв думки про те, що пора зупинитися i переключитися на щось бiльш реальне. Лист вiд Раїси, який надiйшов електронною поштою, здивував мене i нарештi давав дозвiл на нове життя.
"Привiт, Юрчику! Прийшов той день, коли можна поставити всi крапки над "i". Хочу подiлитися з тобою найсокровеннiшим, щоб тягар минулого не заважав нам рухатися вперед. 
 Я помилялася, коли вважала, що кохала тебе. То не було справжнiм почуттям, то була наша спiльна вигадка. Гадаю, що я i досi у тебе в серцi, чи помиляюся? Якщо так, то повiр, це не те, про що письменники складають книги, режисери знiмають фiльми, а художники пишуть картини. Ми вигадали наше кохання. Те, що було помiж нами — це клубок диму вiд спалаху вогню, що повз слiдом, накривав нас i заважав дихати. Вдихни, Юрчику, на повнi груди! Вiддайся тому, хто поряд! Я впевнена, що ти зустрiнеш щастя на своєму шляху. Кохання вже зовсiм близько. Прислухайся, воно стукає в дверi..."
 Так, в коридорi хтось цокотiв каблучками. До класу увiйшла Лариса в коротенькiй спiдничцi i блузцi, що пiдкреслювала юнi груди без силiкону,  яким так люблять хизуватися мої ровесницi. Я не звертав уваги на дiвочi принади. Моє серце виривалося з грудей, а руки тремтiли вiд хвилювання.
— Негайно вийди! Ти не бачиш, що зайнятий? — я повинен був дочитати лист i з цiєї причини вигнав Ларису з класу.
— Придурок, — почув за дверима. Так воно i було. Я придурок.
 "... Жартую. А якщо серйозно, то у нас з Максимом все добре. Пам'ятаєш, лише вiн не вiрив плiткам, якi доброзичливцi розпускали про мене? Лише Максим нiколи не зраджував i чекав на мене весь цей час. А я, дурненька, вважала, що кохаю тебе. Можливо то була правда, але погана правда.
 У нас все дуже добре. Поки що мешкаємо в трикiмнатнiй квартирi, але збираємося придбати будинок. Майбутнє планую пов'язати з туризмом. Максим займається автомобiлями. Прага менi сподобалася з першого погляду, начебто жила тут завжди.
 Вiдсилаю лист негайно, тому що з'являються сумнiви щодо того, чи варто було про це писати. Але ж варто. Ставлю крапку в грi, яка була помiж нами. Юрчику, у нас нiчия! Але я виграла. Пора перемагати i тобi! 
 З найкращими побажаннями, Раїса".
 Я негайно видалив лист з пошти. Потроху приходив до тями i не розумiв, для чого Рая писала про кохання, якщо помiж нiчого не було? Чому в листi немає згадки про Ларису? Потiм заспокоївся i вирiшив назавжди забути про оте затяжне i болiсне, що було помiж нами. Раїса права: те, що не має майбутнього, не варто називати коханням.