XIII

 I знову я ненавмисне став свiдком розмови, що вiдбулася в коридорi бiля дверей класу.
— Ларисо, ти ж знаєш, у нас хоч i один батько, але я маю бiльше прав нiж ти. Я законна донька, а ти... ти ще й невiдомо, батькова чи нi? У навчаннi я сильнiша. Маман кожного року наймає нових репетиторiв. Спорт — моя стихiя. Тут менi не потрiбна допомога. В цiй школi я не маю конкурентiв. Якi б перепони ти менi не чинила, все рiвно Юрчик незабаром стане моїм! 
 Це був голос Лiди, менi стало шкода цю дiвчинку. Така ж сама, як я в дев'ятому класi. Занадто смiлива i самовпевнена. Я не вiдразу здогадався, що Лiда з Ларисою дiлять мене. Дурненькi, вважали, що трикутник кохання має лише два кути. Дiлили мене помiж собою, моя ж думка їх не цiкавила.
— Лiдо! Так, ти краща! Ти сильнiша! Як в спортi, так i в навчаннi, ти перша. Але кохання — це моє! Тут не потрiбнi зусилля i перемоги. Потрiбно чекати i кохати. Ти не зможеш. Не той характер, а я Юрчика кохаю дуже давно. Та про це тобi лiпше не знати.
— Ой, сестро! Яка ж ти в мене кумедна! Добре. Я подумаю. Чесно кажучи, Юрчик застарий для мене. Але поки що я нiчого не можу з собою зробити. Люблю i все. I тебе менi шкода... I тебе люблю. 
 Дiвчата з гуркотом кинули свої речi i потупотiли коридором. Я вийшов, щоб впевнитися, що це були саме Лiда i Лариса. Повернувся до класу i заспокоїв себе думкою про те, що немає чого менi робити в класних керiвниках. Ще закоханих малолiток менi не вистачало! Дотягну якось до кiнця навчального року, а потiм з батьком переїду до Києва. Знайдеться i для мене мiсце у столичному вишi. Не можу бiльше знаходитися серед дiтей. Я деградую, замiсть того, щоб рости i розвиватися. Росту тiльки вшир.
 А ввечерi не давали спокою очi. Раїнi засмученi очi на Ларисиному обличчi. Так менi було солодко i хороше, що я не гнав вiд себе цi образи i думки...

 Татко зробив для нас сюрприз, повернувшись одного ранку додому без попередження. Ув'язнення змiнило батька. Вiн схуд. Колишнiй любитель смачненького вiдмовлявся вiд смаколикiв i делiкатесiв. Говорив мало. Майже не вiдходив вiд телевiзора. Вiд життєрадiсного чоловiка, який мовчав лише увi снi, нiчого не залишилось. До нас повернулася нова людина, добра i серйозна. Вiн нi на кого не тримав образи. Цiнував життя, i нас з мамою цьому вчив.
 Поряд з батьком ми стали бiльш урiвноваженими. Було, правда, декiлька неприємних моментiв. То директорка менi зробила натяк про те, що треба бути великим дурнем, щоб через пiдпис потрапити за грати. Вона змiнила до мене ставлення вiдразу пiсля вiд'їзду Раї. Я став м'ячиком для биття. До цього ж i не здогадувався, що мною  опiкуються. Сусiд, який не з чуток знав про мiсця, звiдки татко повернувся, намагався зiгнути його. Але силу, яку тримав батько в собi не можна було не помiтити. Всi спроби сусiда виявилися марними. Це суперечило моїм уявленням про тюрму. Я боявся i оминав колишнiх ув'язнених. Не вважав їх людьми.
 Одного вечора ми з полегшенням зiтхнули, побачивши татка колишнього. Пiсля перегляду кримiнальної хронiки вiн довго не мiг заспокоїтися, обурювався роботою правоохоронних органiв i говорив, говорив, говорив.
— З першого погляду видно, що людина, якiй повiдомили про пiдозру, немає нiякого вiдношення до злочину. Не мiг багатодiтний батько органiзувати великомасштабну кралiжку! Що за держава? Нас за людей не вважають! I ти, Юрчику, гадаєш, що тiльки на Українi так? 
— Татко, я за освiтою географ, якщо ти забув. У нас райське життя в порiвняннi з країнами Африки i Азiї. Тому чоловiку напевно заплатили грошi i вiн погодився iз звинуваченням.
— Або залякали... Чи борг пробачили таким чином. Половина ув'язнених сидить задарма. Винна держава, байдужiсть... i довiрливi люди. 
Тiєї хвилини я подумав, що нiколи не попаду за грати. Я аж занадто обережний. Та батька не зупиняв. Нехай говорить. 
 Мама сумувала за татком колишнiм. Вона обережно намагалася налаштувати батька на звичайне життя. Пропонувала вiдпочинок бiля моря чи в лiсi. Знайшла тимчасову роботу в газетi пiд своїм крилом. Пiсля подiбних розмов неговiркий батько замикався в собi. Ми почали не на жарт хвилюватися за його здоров'я. Мама придбала йому не дорогi, але зручнi джинси i футболки. Вiн вiднiс одяг сусiдцi, матерi-одиначцi, що мешкала на першому поверсi. Жiнка зловживала, а її тринадцятирiчний син вже перебував на облiку через крадiжку.

 Мiсцевi безхатьки мали лiпший вигляд нiж мiй татко. Одяг батька був застарий навiть для них. Ще й пухленькi обличчя питущих вигравали в порiвняння з сухим i блiдим татковим лицем.
 Я знав, все це незабаром минеться. В батьковi прокинувся бунтар. Через любов до навчання вiн не мав дитинства i проґавив шалену юнiсть. 
 З дружиною, тобто з моєю мамою, йому пощастило. Було видно, що вони скучили одне за одним, от тiльки татко грав у мовчанку. Не мiг зiзнатися сам собi в програшi. Що б менi не говорили, а щасливий шлюб це не стiльки кохання, а бiльше гра, змагання, конкуренцiя. Хто перемiг, той має право любити. Нинi матуся опiкувалася батьком i дуже хвилювалася за його здоров'я i душевний стан.