ХI

 Незадовго до Нового року Катерина Маркiвна пiшла на довготривалий лiкарняний. Я був задоволений, що Катi немає поряд. Вщухли пристрастi, нарештi стало тихо i спокiйно. Мої дiвчата зайнялися святковими пiснями i танцями. Я все ще надiявся вiдновити втрачений авторитет, задоволено спостерiгав, як двi маленькi матусi, Лiда i Лариса, допомагають менi, стараються наверстати втрачене, як вони переймаються моїм душевним станом i майбутньою долею. Дивнi дiвчатка, якi з дитинства мали все те, про що лише мрiяла бiльшiсть, в свої чотирнадцять перетворилися в дбайливих матусь. Я ж залишався їхньою дитиною i нiчого з цим подiяти не мiг. 
 Не вiдпускали страхи. Це був поганий знак. Я боявся нового року, вiдчував, що насувається катастрофа, протидiяти якiй неможливо. Хоча... була мить, яка повернула мене до реальностi. 
— Юрiю Миколайовичу, гляньте, — Лариса поклала передi мною весiльнi фотографiї. Я намагався видаватися задоволеним вiд перегляду свiтлин, але не мiг приховати подиву. Нареченого Раїси я добре знав. Ним був мiй колишнiй друг Максим. 
— Ларисо, я дечого не розумiю. А де ж Серхiо? Серхiо Торрес?
— I ви повiрили? Це ж наш старший брат Сергiй. Брат по батьковi. Вiн блогер. Чому б вiн з мамою одружувався? — здивувалася Лариса.
— Гарний у нас старший брат? Сам себе зробив! Тренується! Iспанську вивчив! Нам далеко до нього, правда ж, Ларисо? — Лiда обiйняла мене за плечi i не збиралася вiдпускати. Я знiяковiв, швидко пiднявся i квапливою ходою поспiшив у невiдкладних справах.

 Легенький мороз щипав за шкiру, червонiв нiс, мерзли вуха, а я iшов додому зимовим вечором, не обтяжений сiмейними клопотами i думками про завтра. Нiчого в моєму життi не змiнеться, хiба що на гiрше. Не передбачав, що змiни вже наздоганяють мене i важко дихають в спину.
— Красунчику, зачекай, — iсторичка гукала мене на циганський манер. Влiтку важко вiдбитися вiд смаглявок в яскравих хустках i спiдницях. Вони мене навчили нецензурно лаятися, коли одного разу залишили без гаманця. Чомусь i зараз хотiлося вилаятися, але ж негоже. Мене гукала вчителька iсторiї, яка досi нiчого поганого менi не зробила.
— Привiт-привiт! У справах? — якомога вiчливо вiдповiв на привiтання.
— Можна сказати i так, — якось незвично посмiхалася Ксенiя, — чула, що ти знову самотнiй. Важко тобi? 
— Все у мене гаразд, — почервонiла та частина мого обличчя, якy ще не зачепив мороз.
— Юрчику, давно збиралася тобi сказати, що ти менi дуже подобаєшся. Давай спробуємо? — тут я згадав, що у трудовика сьогоднi день народження. Я закрутився i забув його привiтати. Он де iсторичка смiливостi набралася! Ксюша менi не подобалася. Та i на мене вона нiколи не западала. 
— Ксюха, Василь Денисович добре почувається? 
— Гик! ...Добре! — Ксюша неприродно розширила очi i майже не блимала. Я вперше побачив той синiй погляд. Ксюха була б дуже гарною, якби схудла. Я на мить закохався в неї. Я ж не пив!!! Що зi мною?
 Тiкав сам вiд себе, а моє тiло бажало спiлкування... З Ксюшою? Нiколи! Нi за яких умов! Я божевiльний...

 Та не так сталося, як гадалося. Ксюха закрутила менi голову. Пухке тiло вабило, я зненавидiв худих i кiстлявих жiнок. Я дивувався, чому огрядна красуня i досi незамiжня. Дякував долi за те, що за поганими передчуттями вона готувала сюрприз. Пишнотiла краса кохала мене, бажала мене, завжди готова була пiдставити своє м'якеньке плече. Тi, хто мене знають, нiколи б не повiрили, що я здатен на надлишок смачних i iнодi вульгарних слiв. Вони розривали мене. Поряд з Ксюхою не мiг iнакше. Я часом гадав, що Ксюша мене приворожила. Вiд цiєї думки я ще бiльше заводився: не жив, а лiтав. Розумiв, що це суперечило здоровому глузду, але часом краще бути трiшки божевiльним, анiж таким нудним, як усi.

 Колеги радiли за нас. Особливо їх непокоїла Ксюша. Нелегко такiй дiвасi знайти собi подiбного. Це я про характер моєї подруги. Вiн був непростим. Знайомi боялися сердитого погляду Ксюшi. Знали, лiпше їй не перечити. Я ж не мав причини протидiяти. Все у нас було дуже добре. I дивилася вона на мене приязно.

 Коли директорка вкотре наголошувала на тому, що я став лiнивим i бездiяльним, Ксюша синiла i червонiла. Слина летiла з її рота в усi боки, коли вона ставала на мiй захист. Я ж був в захватi вiд моєї захисницi. Так вiддано ще нiхто мене не кохав.

 В той день, коли вiдбувся новорiчний вечiр для старшокласникiв, ми з Ксюшою так розбазiкалися, що не помiтили, коли зачинилися вхiднi дверi. Ксюша кинулася телефонувати до сторожа, але я зупинив мою квiточку i запропонував провести романтичну нiч у школi. Звiдки взялася ця недолуга iдея в моїй головi, я не знаю. Але особливого задоволення не було. Ксюша хотiла їсти, а я спати. Ще й наступного ранку Лариса з Лiдою прийшли ранiше за всiх. Ми з Ксюшою ховалися за учнiвськi столи, бо мої дiвчата щось забули в класнiй кiмнатi i з цiєї причини заглядали в вiкна. Ми добре чули розмову дiвчат. Лiда з Ларисою обговорювали вечiр, однолiткiв i старшокласникiв. Вони сварили шкiльного дiджея, який крутив музику восьмидесятих замiть сучасних хiтiв. Та найбiльшу невдоволенiсть дiвчата виказували в бiк Ксюшi. Критикували її погано випрасувану сукню, кофту-вiдстiй, черевики, якi розлазилися вiд надмiрної ваги їхньої власницi. Згадували прикрий випадок, коли через конфлiкт з iсторичкою вимушений був перейти до iншої школи наш вiдмiнник Костя. Я тодi намагався, але не мiг примирити Ксюшу зi школярем. Навчати iсторiї  справа невдячна. Ксюша проводила уроки, опираючись на шкiльнi пiдручники. Вiдступити в сторону — це єдине, чого боялася вчителька iсторiї. Костя ж снiдав, обiдав i вечеряв з рiзноманiтними посiбниками iсторiї. Хто кого? Звичайно, Костю. Хоча учень залишив школу i, так би мовити, був в програшi, дев'ятикласники стали на його бiк. Мою Ксюшу вони незлюбили. То ж треба було чути цю нецензурщину, яку Лiда з Ларисою адресували в бiк моєї подруги!