V

 Заворожено дивився на Ларису. В нiй я бачив своє перше кохання. Я навмисне зняв окуляри, щоб не виникало нiяких сумнiвiв в тому, що це Раїса, а не її донька. 
— Миколайовичу? Ти також здивований, що Коростильова перевела свою доньку до нашої школи? Директорка в шоцi. Ледве визначилася з класом. Ти ж знаєш, якi у нас дев'ятi,— колега-пенсiонерка вiдволiкла мене вiд солодкого марева, — не люблю шкiльнi лiнiйки. Який дурень їх вигадав?
— Даремно ви, Вiро Степанiвно! Час iде, грошi капають, — я намагався жартувати.
— Дивися, не розбагатiй! Я викликала Коростильову Ларису до дошки. Непоганий рiвень, але не зiрка. Хто в неї батько? Чому дiвчинка на прiзвищi матерi?
— Я не знаю. Яка рiзниця? При такiй мамi тато не дуже й потрiбний.
— Даремно ти, Юрiю Миколайовичу. Батько потрiбний. Ще й як потрiбний.

 Я добре пам'ятав ту сумну подiю, що передувала народженню Лариси. Сподобалася Рая мiсцевому авторитету. Ну, як сподобалася? Молоде красиве тiло не давало спокою бандиту. Iнша б радiла подiбнiй увазi, а Райка брикалася. Добрикалася до того, що в лiкарню потрапила вся синя i зi струсом мозку. Але iснує ще одна версiя. Начеб-то Раїса сама чiплялася до впливового чоловiка, за що й отримала по заслузi. Набивалася в коханки чи прохала допомогти влаштуватися на хорошу роботу. Щоб там не було, але в декретну вiдпустку Раїса пiшла з посади завiдуючої кадрами нашої мiської ради. Мiстянам бiльше подобалася iсторiя про нахабну шльондру, але я на власнi  очi бачив сльози убитої горем Раїної матерi. Вона приходила до моєї матусi з проханням про допомогу. Мама беспомiчно знизувала плечима. Потiм наважилася в своїй газетi пiд псевдонiмом надрукувати розповiдь про Раю. Iм'я, звичайно змiнили. Але оповiдання не запало в душу читачам. Чомусь правдi не вiрять. Та я й сам, коли злюся на Райку, забуваю про те, що вона мiсяць перебувала в лiкарнi, a от, що шльондра — пам'ятаю добре.

— Юрчику, чув, нарада пiсля сьомого уроку? — я ледь не пiдскочив вiд того, що у вухо голосно шепотiла вчителька iсторiї, молода i пишнотiла Ксенiя. Я не дивуюся, що подобаюся товстушкам. Так вже повелося. Але ноток залицяння цього разу я не вiдчував. Отже, є можливiсть перейти на дружнiй тон i почуватися невимушено.
— Нi, не чув. В один день лiнiйка i нарада? Зазвичай Наталка не перевантажується, — здивувався я.
— Тю, — пирхнула Ксюха, — ти що, не знаєш, яке випробовування випало на нашу школу?
— Припиняй тюкати. Де цього набралася? Негоже! — я був впевнений, що Наталка буде шикувати нас через Раю. Мене це не торкається. Мiж нами давнi i особливi вiдносини. Дев'ятикласниця Лариса — промiнчик щастя i надiї, а не жахiття, яким нас збираються залякувати.
— Даремно ти такий спокiйний, — Ксюха шепотiла менi на вухо чергову дурню, — нас чекає армагеддон.
 Молода iсторичка або iстеричка, як її назвали поза очi дiти, колихаючи сiдницями, пiшла до фiзрука. О-о-о, вiн любить незамiжнх вчительок. О-о-о, посмiхається. Здалеку за Ксенiєю приємно спостерiгати. Гарна жiночка, та нехай якнайшвидше виходить замiж i залишається на вiдстанi.

Такою Наталiю Альбертiвну ми ще не бачили. Хаотичними рухами директорка перекладала якiсь папери. Її руки тремтiли. Червона шкiра обличчя несподiвано блiдла, а потiм набувала бурякового забарвлення. Нараду Наталка так i не розпочала. Шкiльна медсестра, взявши вiрну подругу пiд руку, повела нещасну до свого кабiнету.
— Прошу мене вибачити, Аркадiй Борисович зараз ознайомить вас з останнiми новинами, — сказала Наталка бiля дверей. У жiнки тремтiли не тiльки руки, а i обличчя.
— Наталiє Альбертiвно, все буде добре. Не варто так хвилюватися, — промовив завуч, коли за директоркою зачинилися дверi. Борисовича хлiбом не годуй, дай лише покерувати. Пощастило з нагодою.
Ми ж не на жарт злякалися. Сталося щось надзвичайне, якщо наша директорка втратила контроль над собою. Мертва тиша рiзала вуха. Очiкування здавалося нестерпним.
Завуч довго розповiдав про неочiкувану перевiрку, яку нам влаштувало мiнiстерство, про виховнi години в присутностi психолога, довго говорив про особливостi навчання пiдлiткiв.  
 Бомбою виявилася новина про перехiд до нашої школи доньки депутата Бистрицького, саме того Бистрицького, який в минулому був вiдомим кримiнальним авторитетом. 
 Я не вiдразу зрозумiв, що Лiда Бистрицька — сестра Лариси по батьковi. Нiчого страшного в переходi до нашої школи ще однiєї школярки я не бачив. Я припускав, що на нас насувається щось на шкалт буревiю, а ним виявилося сопливе дiвчисько. В душi смiявся зi своїх колег: eмоцiйне вигорання, не iнакше. Пора пора на пенсiю, товаришки мої, чекають вас городи, iндики i кролi. Пора тiкати вам, бо школа жах страшний... Клятий, Боярський, останнiм часом нахабно завойовував мiзки. 
— Для дачi треба кошти, милий мiй, — продовжила моє мугикання вчителька музики Катя. Оце так слух! Я ж про себе спiвав. Ми ще довго реготали, як школярi. Нас попросили залишити нараду. Шановнi колеги вважали наш смiх нервовим зривом. А ми не могли заспокоїтися i продовжували смiятися.
— Катю, що ми тут робимо?
— Ми тут працюємо, Юрчику, — вiдповiла мати трьох дiтей Катерина Iванiвна, за сумiцництвом вчителька музики, а може, й навпаки. Катя несерйозна людина, безвiдальна, але дуже весела. Аж занадто... Не буду бiльше поряд з нею сiдати.