Розділ 23

Два тижні звітів, нарад і роботи до пізнього вечора даються взнаки. Чи можливо це той бургер, що купила на вулиці під час обіду, зваблена його ароматом, був не кращої якості. Але вже другий день підряд мене страшенно нудить, особливо зранку. Та я не маю часу щоб валятись в ліжку. Збираюсь і прямую на роботу. Та погане самопочуття змушує мене бігати до вбиральні кожні п’ять хвилин, тому я запізнююсь в офіс майже на годину. Вже уявляю як зараз буде відчитувати мене мій бос.
Підіймаюсь ліфтом, в голові паморочиться чи то від нудоти, чи то від голоду, бо їсти нічого не можу. Я мрію скоріше опинитись в своєму робочому кріслі і видихнути. Відчиняю двері приймальні і зіштовхуюсь з Мією. Сумка в моїй руці падає на підлогу і деякі речі з неї висипаються на підлогу. 
- Ой, вибачте, - сполохано промовляє дівчина.
- Нічого, - втомлено видихаю і опускаюсь аби підняти речі.
Дівчина теж опускається і допомагає мені вкладати речі в сумку. Вона бере до рук рекламу нової виставки в галереї, що мені дали на парковці, і уважно розглядає.
- Вам теж подобається мистецтво? - зацікавлено питає дівчина.
- Так, - коротко відповідаю, бо відчуваю, як все навколо крутиться перед очима.
- І я теж, - продовжує вона, - я дуже люблю малювати.
Я сідаю на підлогу тримаючись за стіну, бо відчуття ніби мене зараз знову знудить. Дівчина помічає мій стан і сполохано питає:
- Вам погано?
Її голос лунає ніби далеко від мене. Я підіймаю голову і можу промовити лише одне слово:
- Води...
Дівчина одразу все розуміє і рвучко підіймається на ноги. Біжить до кулеру і наповнює склянку. Швидко повертається до мене і обережно протягує. Я роблю кілька ковтків і відчуваю як моя свідомість повертається і стає краще.
- Дякую, - промовляю і встаю на ноги.
- Може вам краще присісти? - турботливо питає дівчина.
В її очах я бачу справжнє занепокоєння. Вона така щира і добра, що мені стає соромно за всі думки, коли я уявляла її хижачкою за грошима боса.
Вона допомагає мені дістатись до крісла. Двері кабінету відчиняються і бос з’являється на порозі:
- Що відбувається? - зморшка між його брів стає більш видимою і видає його хвилювання. 
Мабуть дивно бачити як його дівчина підтримує мене під лікоть і допомагає сісти в крісло.
- Я не знаю, - налякано відповідає дівчина, - їй стало погано.
Помічаю на собі дві пари стурбованих очей.
- Я вже в нормі, дякую, - видихаю, запевняючи в своєму вже нормалізованому стані. 
Але насправді просто хочу щоб мене залишили в спокої, бо не люблю турбувати людей своїми проблемами. 
- Міс Стоун, може вам краще взяти вихідний? - голос боса лунає занадто близько до мене.
Підіймаю очі на нього і бачу щире занепокоєння. Стає сумно. Мені так хочеться якнайдовше відчувати його турботу. Але найбільше я бажаю опинитись в його обіймах зараз, здається що вони можуть вилікувати мене від будь-якої хвороби.
- Ні, у мене багато роботи, - відмовляю.
- Нікуди вона не подінеться, - суворо відповідає бос і дістає з кишені телефон, - зараз я викличу вам машину.
- Не треба... - ледь чутно промовляю і хапаюсь за голову, бо перед очима знов починає все кружляти.
- Треба! - безкомпромісно заявляє він.
Опустивши очі вниз, я лише чую як він просить свого водія подати машину до головного входу. Дівчина весь час стоїть поряд зі склянкою води в руках, готова напоїти мене в будь-яку секунду.
- У мене зараз зустріч... - задумливо промовляє бос, - Міє, ти можеш допомогти міс Стоун і переконатись в тому, що вона безпечно добереться додому?
- Не варто... - ледь вистачає сил відповісти.
- Звичайно, - бадьоро відповідає дівчина, ігноруючи мої слова.
Можливо я відчувала б себе ніяково і збентежено від такої уваги цієї парочки, але запаморочення і нудота не дають мені думати ні про що, окрім того, наскільки мені погано.
Ми лишаємо офіс і дівчина допомагає мені сісти в машину. Я кажу свою адресу водієві і ми рушаємо. Дорогою мені стає краще. А коли машина зупиняється біля під’їзду, я майже не відчуваю симптомів свого прогулу на роботі. Виходжу з машини. Дівчина прямує за мною. 
- Дякую, я далі сама впораюсь, - коротко відповідаю їй.
- Я маю переконатись, що ви точно дійдете до свого ліжка щоб відпочити, - впевнено промовляє дівчина, всміхаючись мені.
Не маю ні сил, ні бажання сперечатись з нею. Прямую додому, а вона мовчки йде поруч. Підходимо до квартири, я дістаю ключі і випадково кидаю їх на підлогу.
- Я підійму, - дівчина рвучко опускається, аби я не встигла зробити це самотужки. Бере ключі і простягає мені.
- Дякую, - коротко відповідаю.
Відчиняю двері і заходжу всередину. Вона прямує за мною. Невже вона дійсно хоче переконатись, що я лежатиму в ліжку?
- Ого! - захопливо промовляє.
Я підіймаю на неї очі і помічаю блискучий погляд, що заворожено розглядає мою велику шафу, забиту книжками до самої стелі.
- Це все ваше? - всміхається, дивлячись на мене.
- Так, - всміхаюсь у відповідь, - може краще на “ти”?
Відчуваю себе дуже незручно від формального спілкування між нами.
- Давай, - вдоволено промовляє, а потім знов переводить погляд на шафу, - можна подивитись? 
Мене дивує її зацікавленість книжками, але тим і цікавіше спостерігати за її дитячим захватом. Вона прямує до шафи і уважно розглядає кожну полицю. Я спостерігаю за нею, сидячи на дивані. Насправді, вона дуже гарна і добра дівчина. Можливо якби між нами не було містера Гріна ми могли б потоваришувати.
- Як тебе звуть? - промовляє дівчина, продовжуючи розглядати книги.
- Емма.
- А скільки тобі років? - її питання мене смішать, бо здається, що вона проводить анкетування, задаючи мені стандартні питання.
- Двадцять вісім.
- І ти прочитала всі ці книги? - вона обертається, направивши на мене свій погляд, в якому мерехтить захват.
- Так, - всміхаюсь.
- Клааас, - протягує і знов роздивляється полиці.
Вона тягнеться і дістає одну з книжок. Розгортає перші сторінки і кілька хвилин мовчить, занурена в читання. Мене зачаровує її проникливість книгою і для себе я відмічаю, що між нами є більше спільного ніж я думала.
- Еммо... - вона сором’язливо промовляє до мене, - а можна я візьму цю книгу почитати?
Вона показує мені обкладинку і я всміхаюсь, відмічаючи назву книги:
- “Таємниця на ім'я Лаґерфельд”?
- Мені просто дуже цікаво почитати про нього, - додає дівчина з блиском в очах, - я мрію, що колись і я стану відомим модельєром...
Вона така щира і відверта, що важко не перейнятись її захопленням.
- Звичайно, бери.
Дівчина ледь не підстрибує від захвату. Я дивлюсь на неї і навіть трохи заздрю її дитячій безтурботності і наївності.
Ми ще деякий час спілкуємось, обговорюємо книги і моду. Дівчина досить розумна і начитана, не дивлячись на свій вік. Насправді нам легко спілкуватись. Потім вона залишає мене одну і решту дня я проводжу в ліжку.
Ввечері неочікуваний дзвінок від містера Гріна змушує тріпотати серце швидше. Але він лише уточнює як я себе почуваю і запевняє, що я можу взяти ще вихідний, якщо моє самопочуття не покращиться. 
Я вдячна йому за піклування, але своєю увагою він лише ускладнює мені задачу забути про нього і викинути його зі свого серця.