Розділ 22

Наступного ранку опиняюсь раніше за всіх на своєму робочому місці. Одразу берусь до справ. Мені хочеться впоратись з усіма справами якнайшвидше, бо здається тільки тоді я зможу повернутись в Бостон. 
Відволікаюсь лише на короткий обід. Мабуть інтенсивна робота мозку пробуджує в мені апетит і я замовляю собі більше їжі ніж зазвичай. Вдоволена і сита я повертаюсь в приймальню містера Гріна і помічаю молоду дівчину, що сидить в кріслі, всміхаючись в екран свого телефону. 
- Вибачте, я можу чимось допомогти? - промовляю до неї.
Вона підіймає на мені очі і коротко всміхається:
- Я до та... містера Гріна.
- У вас призначена зустріч? - підозріло питаю, бо наскільки пам’ятаю в нього не заплановано ніяких зустрічей на сьогодні.
- Ні, але він мене прийме, - впевнено заявляє дівчина. 
Я сумнівно оглядаю її зовнішність і не розумію як охорона пропустила її до його кабінету. На вигляд дівчині не більше вісімнадцяти років. Темне волосся з яскравими світлими пасмами попереду спадає на тонкі плечі. Очі карі й глибокі. Вдягнена вона зовсім не так, як всі інші в цій будівлі. На ній короткі джинсові шорти, білий топ і коричневий кардиган. Вона виглядає як учениця, і мені здається що дівчина просто щось переплутала. 
- А з якого ви питання? - цікавлюсь, все ще намагаючись розібратись в причині її візиту, адже бос мене точно не погладить по голівці, якщо я буду пускати до нього абикого. 
- З особистого, - дівчина хмурить брови, - де він зараз?
- Він ще не повернувся з обіду, - відповідаю, - я зателефоную йому і спитаю чи зможе він вас прийняти.
Тягнусь до телефону, аби розібратись в ситуації до приходу боса. Але дівчина встає з крісла і благаючи промовляє до мене:
- Будь-ласка не дзвоніть...
Вона так щиро дивиться мені в очі, що рука з телефоном сама опускається. Помічаю позаду клацання дверей, обертаюсь і бачу містера Гріна в порозі. Він дивиться на мене, потім на дівчину і я, чи не вперше, бачу здивування на його обличчі:
- Мія? - питає збентежено.
- Сюрприиииз! - вигукує дівчина і кидається в його обійми.
Він її пригортає до себе, все ще спантеличено оглядаючи, наче не вірить, що дійсно бачить її перед собою. Я нічого не розумію. Мовчки спостерігаю як вони стоять в обіймах один одного.
- Ти ж мала прилетіти тільки завтра.
- А прилетіла сьогодні! - задоволено відповідає вона, - це й називається сюрпризом.
Бос помічає мій погляд, віддаляється від дівчини і промовляє їй:
- Ходімо в мій кабінет.
Вона усміхнено киває і ледь не підстрибуючи прямує до його дверей. Вони проходять повз мене. А я лише розгублено кліпаю очима.
- Міс Стоун, до мене поки не пускайте нікого, - промовляє бос і зачиняє за собою двері свого кабінету.
Вони зачинились вдвох в кабінеті, а я й гадки не маю що відбувається. Невже це його дівчина? Та ні, вона ще дитина! Не буде ж мій бос, що вдвічі старший за неї мати стосунки з дитиною... скоріш за все це якась його родичка... в своїх думках я переконую себе, що мій бос не збоченець, і навряд чи буде мати романтичні стосунки з дитиною. Але якесь хвилювання змушує мене слідкувати за годинником. Вони сидять в кабінеті вже більше години, а я не можу сконцентруватись на роботі, бо всі думки лише про те, що може відбуватись за дверима його кабінету.
Коли чую як вони вдвох виходять до приймальні, сміючись над чимось мій погляд наче магнітом притягується до боса. Такої теплої і щирої посмішки, я ніколи не бачила на його обличчі. Та що там казати, він взагалі нечасто посміхається.
- Ну, добре, я побігла, бо мене дівчата чекають. Скучила за ними страшенно, - з захватом промовляє дівчина, коли вони зупиняються біля виходу.
- Не забудь про вечерю. О сьомій я тебе чекатиму, - милуючись нею, промовляє бос.
- Звичайно не забуду, - театрально закочує очі дівчина, глузуючи з його зауважень, - все, я побігла. Люблю тебе.
Дівчина тягнеться до нього, ставши навшпиньки і лишає короткий поцілунок на щоці.
- І я тебе, - відповідає бос.
Мене ніби струмом вдаряє. Я слідкую за їх прощанням, а в голові пульсує думка “це вона”. Їх останні фрази звучать просто і невимушено, ніби вони завжди так спілкуються. І коли вона зізнається йому в коханні, він промовляє ту саму фразу, що й говорив кожного разу, коли розмовляв з нею по телефону. 
Дивні відчуття всередині мене здіймають обурення. Тепер не маю жодного сумніву, що у них стосунки. Але ж вона ще така юна! Готова посперечатись, що вона досі навчається в школі, максимум учениця першого курсу. І як можна бути таким... в мене слів не вистачає, щоб описати всі мої враження після споглядання за їхніми стосунками.
Вона виходить за двері, а бос розвертається і прямує в свій кабінет. Кидає на мене короткий погляд, я зціплюю зуби, аби не почати читати йому нотації про те, що він занадто старий для такої дівчини. Але вчасно стримуюсь. Він зникає в своєму кабінеті, а я намагаюсь вгамувати вихор, що вирує в грудях. 
Це ревнощі. Звичайно, я не така молода як вона! Та мабуть дівчата, що на десяток років молодше за містера Гріна влаштовують його лише на одну ніч... в нашому випадку на пару ночей. А от будувати стосунки йому подобається з дівчатами, що років на двадцять молодші на нього!
Хитаю головою і розумію, що була просто наївною і ідеалізувала свого боса. Адже на світських заходах я не раз бачила дивні пари, в яких чоловік вдвічі, а інколи і втричі старший за свою супутницю. Що ж, чоловікові хочеться бачити перед собою ідеальну картинку і вдовольняти своє внутрішнє его. А дівчата просто ласі до грошей і не турбуються ні про свою гідність, ні про совість.
Решту дня я так і проводжу в роздумах, переконуючи себе, що мій бос - цілковитий негідник. І навіть прощаюсь з ним холодно і сухо коли він залишає свій кабінет, скоріш за все прямуючи на зустріч з тією Мією... Але його не турбує моя байдужість, бо він просто її не помічає. От і я маю навчити себе не помічати його... але як це зробити досі не знаю.