Розділ 18

Слідкую як містер Грін вставляє ключ в замок номеру і повертає його, відкривши двері. Він пропускає мене вперед. Заходжу в темну кімнату і намагаюсь намацати вимикач на стіні. Як тільки клацаю ним кімнату освітлюють тьмяні світильники.
Перше що кидається в очі — велике двоспальне ліжко. 
“Цей вечір не міг бути ще гірше” - думаю про себе. Для мене лячно залишатись в одній кімнаті з босом, а тепер виявляється, що ми маємо спати на одному ліжку. 
- Я спатиму на дивані, - бос обходить мене і кидає валізи в куту кімнати. 
Тільки зараз помічаю невеликий шкіряний диван осторонь. От тільки як він на ньому спати збирається не зрозуміло, бо на дивані бос поміститься хіба що сидячи.
- Ви можете піти в душ перша, якщо хочете, - холодно промовляє, дістаючи з кишені телефон, - мені потрібно зробити кілька дзвінків.
Я киваю, бо розумію його натяк. Мені й самій треба побути наодинці щоб заспокоїти рій думок, що літають в голові. Дістаю речі з сумки і прямую в ванну кімнату. Закриваю замок. Дивлюсь на відображення в дзеркалі. Мішки під очима, скуйовджене волосся. Такою втомленою я давно себе не бачила. Навіть неприємно дивитись на себе. Гарячий душ має допомогти розслабитись і привести себе до ладу. 
Але гарячою цю воду важко назвати. Швидко купаюсь під ледь теплими струменями. Закутуюсь в піжаму. Так змерзла, що зуби дрижать.
Відкриваю двері і висовую голову в кімнату. Містер Грін сидить на дивані і переключає пультом старенький телевізор.
Помічає мене. Я червонію, але мені потрібно прослизнути до ліжка. Я не очікувала, що буду спати в одній кімнаті разом з босом, тож не брала багато речей. На мені лише тоненька шовкова піжама з топу і шортів. Тому я сором’язливо промовляю:
- Ви не могли б відвернутись? 
Він здіймає одну брів. Моє прохання його дивує та смішить. Але він виконує його. Заплющує очі і я прослизаю до ліжка. Пірнаю під тонку ковдру в надії зігрітись.
Підіймаю очі на боса і помічаю його хижий погляд. І як давно він повернув на мене погляд? Невже споглядав за мною, поки я бігла до ліжка?
- Тепер моя черга, - все ще усміхнено промовляє і прямує в душ. 
Я дивлюсь на диван, на якому він збирається спати. Він навіть тонкий плед десь дістав і поклав поруч зі своїм спальним місцем. Але спальним його важко назвати. Я вже уявляю яким побитим він завтра прокинеться і тоді від його кепського настрою мені не позбутись протягом цілого дня. 
Загортаюсь в ковдру, намагаюсь зігрітись. Розтираю ноги, потім руки і навіть ніс, який став льодяним після прохолодного душу. Та мабуть я добряче змерзла в душі, що зігрітись ніяк не вдається.
Двері ванної відкриваються і мій бос виходить лише в білому рушнику на поясі. На його грудях бринять краплі води, а мокре волосся зачесане на бік. Його груди та торс здаються литими. Саме тому я відчула наскільки вони тверді, коли витирала його сорочку від плями вина.
Він кидає короткий погляд на мене і я одразу ж відвертаюсь, заливаючись рум’янцем:
- Вибачте, - тихо промовляю.
- За що? - питає мене, поки шарудить, щось шукаючи в своїй валізі.
Я дивлюсь в протилежну від нього сторону, ще і прикриваю обличчя долонею аби не бентежити себе. Бо його взагалі не бентежить той факт, що я можу побачити його напівголим.
- Ви б попередили мене перед виходом з душу, - ніяково додаю.
- Еммо! 
Я не дивлюсь на нього. Так і сиджу закривши очі.
- Подивись на мене! - наказує своїм низьким голосом.
Я несміливо повертаю голову. Він стоїть переді мною, але тепер замість рушника він вдягнений в боксери. Я відчуваю як мене накриває жаром від кінчиків вух до п’ят.
- Ти ж все бачила, - всміхається, вивчаючи моє обличчя, - чому ховаєшся, ніби перший раз голого чоловіка бачиш?
- Не перший, - роздратовано промовляю, - але це не привід ходити голим переді мною.
Він вловлює мою знервованість і лиш коротко всміхається, нічого не відповівши. Намагається втиснутись в диван, але виглядає це смішно. Скрипучі звуки шкіряного дивану і його вологої шкіри наповнюють кімнату. Вигнувши голову в незручній позі, бос упирається шиєю в одне бильце, а на інше закидає ноги, що звисають донизу. Накидає на себе плед який мабуть призначений для немовля. 
Він крутиться і скрипучі звуки знов розносяться кімнатою. Як би я не старалась, я не можу стримати сміху від цієї картини і звуків, що створює двометровий широкоплечий чоловік на короткому диванчику.
Він помічає мій сміх і всміхається у відповідь. Це перший раз, коли ми так розслаблено сміємось. Безтурботно і щиро. В діловому спілкуванні усмішка — це лише інструмент етикету. А зараз я побачила справжні емоції свого боса.
- Під такі звуки вам точно буде не сумно спати, - додає, - я постараюсь не рухатись, але не обіцяю.
Я дивлюсь на нього і мені стає його шкода. Адже він змушений мучитись на тому дивані через мене. Бо саме я не змогла забронювати два номери.
- Ви можете лягти в ліжко якщо хочете, - промовляю червоніючи.
Його усмішка зникає, очі темнішають і я вже боюсь його реакції. 
- Впевнена? - пропалює мене своїми очима.
Ні! Зовсім невпевнена! І краще не погоджуйтесь! Але ці розумні думки лунають лише в моїй голові. Йому ж я коротко відповідаю:
- Так.
Він підіймається з дивана. Скрипучі звуки вже не смішать. Напруження всередині натягнуте наче струна. З кожним його кроком в мою сторону серце вистукує все гучніше і гучніше. Погляд так і ковзає вздовж його тіла і я опускаю його, аби він не помітив цього. 
Він лягає в ліжко. Вкривається своєю ковдрою. Повертається до мене спиною і вимкнувши лампу на тумбі, промовляє:
- На добраніч.
І все так як має бути. Але чому я відчуваю зараз розпач і хочу знов відчути його погляд на собі?