Розділ 17

Перша половина дня добігає кінця. Біля мого робочого столу лежить сумка, яку я зібрала для робочої подорожі за місто. Завод знаходиться більш ніж в ста кілометрах від Бостону, тож якщо не впораємось сьогодні, потрібно буде заночувати в мотелі. Добре, що я завчасно замовила номери, і сподіваюсь, що адміністраторка нічого не переплутала. 
- Ви все підготували? - поки збирала документи навіть не помітила, що містер Грін опинився за спиною. 
- Так, - червонію під його уважним поглядом і поправляю сукню, що задерлась догори, поки я тягнулась за документами до верхніх полиць.
- Добре, я чекатиму в машині, - відповідає і йде до ліфту.
Я швиденько збираю речі та йду за ним. Біля входу до офісу вже стоїть позашляховик боса. Коли крізь відчинене вікно він бачить мене, виходить з салону і чекає біля відкритого багажнику. Несу сумку, але помічаю, що він рухається мені назустріч. Мене це трохи бентежить. Зупиняємось, коли між нами залишається лише крок. Він забирає з моїх рук сумку і розвертається, аби покласти її до багажника.
- Сідайте всередину, - коротко промовляє.
Мене чомусь приємно вражає його вчинок. І хоча він завжди піклувався про мій багаж і доручав це водію, цього разу він зробив це самостійно. Я ще ніколи не бачила, щоб мій бос був настільки уважним до мене.
Всміхаюсь і сідаю в машину. Помічаю, що водія немає. Коли бос сам сідає на водійське сидіння, я здивовано питаю:
- Ми поїдемо без водія? - сама думка залишитись з містером Гріном вдвох мене лякає.
- Ви проти? - холодно питає, виїжджаючи з парковки.
- Ні...
Бос нічого не відповідає. Ми їдемо в абсолютній тиші. Спочатку мене це напружує, але потім я зручно влаштовуюсь і споглядаю пейзажі, що пропливають за вікном.
Я навіть не помітила як заснула. Прийшла до тями коли відчула, що машина зупинилась. Містер Грін відстібає пасок безпеки і сухо промовляє:
- Приїхали.
Бачу перед собою завод. Виходжу за босом з машини. Одразу прямуємо до управління. Але пів дня витрачаємо на пошук документів, бо в їх архіві такий безлад, що самі співробітники не знають що й де лежить. Коли на годиннику шоста година керівник просить залишити будівлю, оскільки завод зачиняється і ніхто їм не доплачує понаднормові. На всі вмовляння боса залишити нас в архіві для того щоб ми самостійно попрацювали, він категорично відмовляє і говорить щоб приходили завтра. 
Розгніваний бос залишає будівлю. Я біжу за ним. Біжу, бо не встигаю за його широким кроком. Він гучно гримає дверима коли сідає в машину. Я й слова боюсь промовити, бо знаю, що краще його не чіпати коли в нього такий настрій. 
Вбиває в навігаторі адресу мотелю і ми прямуємо туди. Простий невеличкий мотель не більш ніж на десять номерів, зовсім не схожий на ті готелі, де звик жити мій бос.
Він кидає на мене розлючений погляд, і я розумію що зараз відчую весь спектр його люті.
- Це єдиний готель в місті, - виправдовуюсь винуватим голосом, - ми можемо повернутись в Бостон якщо хочете...
- Це півтори години шляху. А простояти в вечірніх заторах займе ще стільки ж. Та й завтра зранку доведеться повертатись сюди, - втомлено зітхає, - заночуємо тут.
Тільки зараз помічаю наскільки він втомлений. Залишаємо машину, забравши свої валізи. Привітна сива жіночка зустрічає нас на стійці реєстрації.
- Добрий вечір, - всміхаюсь їй, - у нас заброньовано два номери на прізвище Стоун і Грін.
- Тааак, зараз дивитись... - відповідає ламаною мовою жіночка і вдягає окуляри, щось шукаючи в пожовтівшому журналі. 
Я нічого більшого й не очікувала від провінційного готелю. Та коли кидаю короткий погляд на боса, він мружить очі і відвертається осторонь, невдоволений відсутністю сервісу, до якого звик.
- Бачу... - промовляє жінка за кілька секунд, - пара... ваш номер 108.
- А інший? - здивовано питаю.
- Який? 
- Я замовляла два номери на прізвища Стоун і Грін... - повільно промовляю аби вона розуміла.
- Ні. Тільки один номер для пари! - відмовляє вона.
- Ми не пара, я замовляла один номер для чоловіка, інший для жінки, - пояснюю, пригадуючи, що вчора було так само важко їй щось пояснити.
- Чоловік і жінка, - хитає головою, а потім радісно всміхається, - пара! 
- Ми не пара! - розгнівано скрикую. 
Жінка лякається, а я й сама не розумію чому не здатна втримувати емоції. Але від думки, що нас поселять в один номер, в мене мороз по шкірі.
- Послухайте, - приєднується до розмови бос, намагаючись врятувати ситуацію, - якщо у вас заброньовано лише один номер для нас, ми можемо заплатити за ще один.
- Нема ще один! - знизує плечима жінка, - всі номери бути зайняті. Тільки 108 вільний. Будете брати? 
- У вас зайняті всі інші номери? - перепитує бос.
- Так, - погоджується жінка, - будете брати?
Наші погляди зустрічаються одночасно. Ми обидва розуміємо наскільки безглузда ситуація і як ніяково ми будемо почувати себе в одному номері. 
- Так, - коротко відповідає містер Грін і кладе свій паспорт на стіл. 
Я боялась цього більш за все. Тепер ідея повернутись в Бостон не здається мені такою поганою, вона просто блискуча! Тому я несміливо говорю до боса:
- Вибачте, що так сталось.
- Угу, - він не дивиться на мене, наче звинувачуючи мене в тому, що так сталось. Лише спостерігає за жінкою що переписує його паспортні дані в журнал.
- Може все ж таки повернемось в місто? - майже пошепки питаю його.
Тільки зараз він звертає свій проникливий погляд на мене і суворо відповідає:
- Міс Стоун, у мене був важкий день. Я хочу відпочити, бо завтра він буде не легше. Якщо ви мене боїтесь, замовляйте таксі, бо я вас не повезу.
Я винувато опускаю очі. Може б я так і зробила. Але ось ці його слова... я хочу довести, що я його не боюсь. Не хочу показувати, що між нами щось особливе. Він мій бос, а я його асистентка і буду поводити себе як професіонал.
- Я залишаюсь, - вимовляю на одному диханні і вже жалкую, що це сказала.
Він киває головою в знак згоди і знов переводить свій погляд на жінку, а я розумію, що цієї ночі мені буде дуже важко заснути.