Розділ 16

Дзвоню в єдиний мотель, що розташований поруч з заводом. Хвилин двадцять витрачаю аби пояснити адміністратору з китайським акцентом що саме мені потрібно. Відправляю дані для бронювання і закінчую роботу в офісі.
Дін приходить за мною о шостій, як і обіцяв. Кидаю короткий погляд на двері в кабінет боса, за якими він продовжує працювати. Збираю речі в сумочку і ми з Діном прямуємо до ресторану.
Дорогою ми спілкуємось про вільний від роботи час і захоплення. Його машина зупиняється всього в п’яти хвилинах їзди від офісу. 
- Схоже, ти вирішив не витрачати багато часу на пошуки, - жартую.
- Просто я дуже голодний, - всміхається і відчиняє для мене двері ресторану. 
Ми опиняємось в гарній світлій залі. Привітний офіціант проводить нас за столик біля великого панорамного вікна. Ми обираємо страви з меню і очікуємо на своє замовлення.
Проста розмова з Діном плавно перетікає в щось більш особисте.
- Еммо, я хотів спитати... можеш звичайно не відповідати, якщо не хочеш, - він сумнівається, а я вже починаю нервувати від того, що боюсь його питання, - у тебе стосунки з містером Гріном? 
- Ні, - ледь не скрикую, - ти що! Зовсім ні! 
Моя реакція його трохи лякає, бо я відхрещуюсь від боса наче від чорта. Але в той самий час вона його цілком задовольняє. Він всміхається і додає:
- Вибач, що питаю. Просто на вечірці мені здалось, що він... - підбирає слова, - зацікавлений в тобі.
Мене лякають його слова. Але думка Діна мене хвилює не так сильно, як мої власні думки про те, що він правий. Тому я шукаю відмовки: 
- Він просто полюбляє демонструвати свою владу. От і все.
Хлопець розслаблюється і починає розказувати яке враження на нього справив містер Грін. Та я вже нічого не чую. Бо шкірою відчуваю пекучий погляд. Оглядаю ресторан навколо, але ніде не бачу боса. Натомість відчуття, що він дивиться на мене не покидає. 
Кидаю короткий погляд в вікно і помічаю десяток машин що стоять на світлофорі як раз перед рестораном. Цей чорний позашляховик я не переплутаю ні з яким іншим. Крізь відчинене вікно машини зустрічаюсь з палаючим темним поглядом і шкірою пробігає мороз, такий самий, який я відчуваю завжди від погляду містера Гріна.
В його погляді злість, зневага. Якби він мав би здатність спалювати поглядом, давно зробив би це. Мене рятує зелене світло світлофора і рух машин, що змушують мого боса натиснути педаль газу і розчинитись в загальній масі машин.
Видихаю. Стає легше. Але той факт, що він побачив мене з Діном аж ніяк не заспокоює. Чомусь мені здається що це лише ускладнить ситуацію.
До мене долітають обривки фраз Діна і я знову повертаюсь до нашої вечері. Чому мені так щастить постійно стикатись зі своїм босом? Це просто якийсь злий жарт долі!
Загалом вечір проходить легко і невимушено, але суворий погляд боса ніяк не виходить в мене з голови. Дін старається розважати мене, але думками я знаходжусь далеко звідси і коли вечір добігає кінця, я лише сподіваюсь опинитись в своєму номері швидше. Всі ці емоційні гойдалки з босом забирають дуже багато сил і все, що я хочу це скоріше опинитись в ліжку.
Дін підвозить мене до вестибюлю готелю. Я дякую за вечерю і коли збираюсь вже схопитись за ручку дверцят, хлопець торкається моєї долоні і міцно стискає. 
- Еммо, - промовляє ніжним голосом.
Я ніяковію. Щоки заливає рум’янцем. Такого розвитку подій я зовсім не очікувала. Чомусь мені здавалось, що час з Діном обмежиться лише вечерею. Але схоже, що йому потрібно щось більше.
- Дай мені шанс, - промовляє, благаючи своїми світлими очима.
Я зовсім гублюсь. Дивлюсь на нього і відчуваю як його пальці ніжно пестять мою долоню. І як це так вийшло, що я йшла просто на вечерю, а опинилась на побаченні?
Мабуть за десять років стосунків я зовсім забула як розрізняти такі речі. Мені так не хочеться ображати Діна. Він такий хороший і добрий хлопець. Але я не хочу зараз ніяких стосунків, тому наважуюсь йому сказати про це:
- Дін, вибач, може я дала тобі марну надію... - намагаюсь знайти правильні слова, аби не образити його, - але я нещодавно вийшла зі складних стосунків, тож зараз я ще не готова до нових...
Заглядаю йому в очі. Мені так неприємно йому відмовляти, адже він гарний хлопець, і будь-яка на моєму місці була б щаслива, але щось всередині мене змушує відмовити йому.
- Розумію, - з сумом в голосі відповідає, - але ж ми можемо іноді проводити час разом поза роботою?
- Так, звичайно, я зовсім не проти дружби, - відповідаю бадьорим голосом.
Та схоже він очікував іншої відповіді. Можливо йому хотілось чогось більшого аніж дружба, але наразі я не готова цього йому дати.
Він всміхається і ми прощаємось. Я виходжу з машини і вечірній вітер охолоджує щоки, що палають від сорому. Мені дійсно соромно за те, що я образила такого хорошого хлопця, але я не в змозі змусити своє серце закохатись.