Розділ 15

Кілька днів я завантажую себе роботою і  думати про душевні переживання зовсім не вистачає часу. Стосунки з босом стали схожими на гру в хованки. І він, і я робили все можливе аби уникати не тільки зустрічей, але й зорового контакту. Більшість робочих питань ми вирішували листуванням, не дивлячись на те, що в офісі нас розділяла лише стіна, бо мій кабінет був поруч з його. 
Але після обіду я отримала коротке повідомлення від боса:
“Зайдіть до мене на хвилинку”.
Мені вже не подобається ця ідея, але повністю ігнорувати один одного неможливо. Встаю з-за свого робочого місця і прямую до нього в кабінет.
Стукаю в двері і заходжу. Він розмовляє по телефону. Коли бачить мене, показує рукою щоб я заходила. Ніяковію, але крокую всередину і зачиняю за собою двері.
- Добре, я зустріну тебе в аеропорту, - вловлюю уривки його розмови.
Він уважно слухає свого співрозмовника, а я розглядаю стіни кабінету бо відчуваю себе ніяково, підслуховуючи його розмову. Та наступна його фраза ніби б’є по голові:
- І я тебе. Бувай, - він кладе слухавку, а я очей відірвати не можу.
Що означає “і я тебе”? Зовсім не схоже це на ділову розмову. Щось всередині боляче вдаряє в грудях і образа розтікається венами наче отрута. 
Містер Грін запрошує мене присісти навпроти нього, але в мене немає жодного бажання робити те, що він говорить. Все в мені чинить супротив:
- Я постою, - холодно відповідаю. 
Він здіймає брову, дивуючись моїй поведінці. Але не наполягає на своєму проханні. 
- Завтра треба поїхати на завод перевірити документи на місці. Подзвоніть і забронюйте готель на ніч десь поруч, можливо доведеться залишитись на пару днів.
- Добре, це все? - холодно питаю, бо хочу якнайшвидше втекти з-під його темного погляду.
- Так. Завтра після обіду виїжджаємо. Будьте готові, - промовляє, уважно слідкуючи за мною. 
Мене його слова остаточно шокують. Я й не думала, що мені доведеться їхати з ним, ще й в п’ятницю, коли я пообіцяла повечеряти з Діном.
Але ж мій бос теж в курсі цих планів. В мені запалюється якийсь вогонь і неймовірне бажання спровокувати боса. Тому я холодно відповідаю:
- Я не можу. В мене плани на завтра.
- То відмініть, - зухвало відповідає.
- Чому моя присутність там обов’язкова? - цікавлюсь.
Він примружує очі і вже знайома зморшка говорить про те, що він починає злитись:
- Бо ви моя асистентка, міс Стоун! Якщо вас щось не влаштовує, можете починати шукати собі заміну.
Стискаю зуби. Сама не розумію звідки в мене стільки люті, але мені так хочеться вліпити ляпаса по його нахабному обличчю. Та я стримуюсь. Ковтаю образу, як робила це завжди і спокійно відповідаю: 
- Добре, я все зроблю.
Не чекаю його відповіді. Якщо почую ще хоч одне його слово, точно не втримаюсь. Розвертаюсь і вилітаю з кабінету. Від злості хочеться щось розтрощити. І бажано щоб це була голова боса. Як же він починає мене дратувати! Як ніколи раніше! 
Підходжу до столу і помічаю Діна. Він усміхнено мене зустрічає, та в мене немає жодного настрою на дружні посиденьки.
- Привіт,- радісно промовляє.
- Привіт, - роздратовано шиплю і сідаю за свій стіл.
Він помічає мій настрій і наче чарівник дістає з-за спини подарунок, що ретельно ховав від моїх очей:
- Це щоб підняти тобі настрій, - протягує тістечко з великою білою глазур’ю і різнокольоровою присипкою.
Це здається таким милим, що моя злість одразу ж зникає. Заспокоююсь. Та й не варто зривати злість на цьому милому хлопцеві. 
- Дякую. Вибач, в мене просто важкий день, - вичавлюю посмішку. 
- Я помітив, - всміхається, - але я знаю як його покращити. Я знайшов чудовий ресторан, там така цікава концепція...
Починає розказувати про унікальність ресторану. Я слухаю і намагаюсь вловити влучний момент, аби промовити:
- Дін, вибач, та мені треба завтра їхати на об’єкт і мабуть доведеться затриматись там на день чи два. 
Він трохи засмучується і мені стає дійсно його шкода. Та за мить посмішка знов з’являється на його обличчі і він питає:
- А може сьогодні?
- Що сьогодні? - дивуюсь.
- Може сьогодні десь повечеряємо? Правда доведеться обрати інший заклад, бо в цей, куди я забронював столик, не легко потрапити. Що скажеш, якщо ми підемо в простіше місце?
В цей момент відчиняються двері кабінету боса і я зустрічаюсь з його поглядом. Як тільки він помічає Діна біля мене, в його очах з’являються блискавки. Я боюсь, що нової сутички між ними не оминути, але бос ігнорує нашу присутність і прямує до ліфту.
- Так, давай сьогодні, - промовляю голосно.
Мені так хочеться щоб бос це почув, щоб здогадувався на що ж я погодилась і думав лише про нашу з Діном вечерю. Якщо в нього хтось є, нехай знає, що і я сама не залишусь. Мені просто необхідно хоч якось помститись босу за його “і я тебе”, і Дін опинився якраз доречно. 
Хлопець радіє моїй відповіді і обіцяє забрати з роботи. Та коли я залишаюсь одна на робочому місці я розумію, що насправді нікуди йти з ним не хочу. А всі мої думки лише про нестерпного боса.