Розділ 14

Від цього питання мені не сховатись.
- Можна було б, - погоджуюсь, намагаючись продемонструвати босу, що у кожного з нас має бути своє особисте життя і подалі один від одного.
Я ніколи не була прихильницею службових романів, але погодилась на вечерю з Діном лише аби відштовхнути від себе боса подалі. Та коли він чує мою відповідь, я помічаю, як зморшка між його очей стає глибшою, а вилиці невдоволено грають на обличчі, видаючи роздратованість.
- Чудово, - захопливо промовляє Дін, - як щодо п’ятниці? Я знайду якийсь вишуканий ресторан. Ти до речі яку кухню любиш? 
- Я не вибаглива, - несміливо промовляю, ігноруючи спопеляючий темно-зелений погляд, - будь-яку...
- Добре, тоді я щось підшукаю, - промовляє Дін.
Двері ліфта відчиняються і чоловіки пропускають мене до виходу першою. Крокую в вестибюль. Ми з Діном прямуємо разом. А містер Грін обганяє нас і йде попереду. Поки Дін щось розказує про відомі ресторани Бостону, я уважно слідкую за широкою спиною, що йде попереду. 
Теплий літній вітер збиває волосся. І я зупиняюсь аби поправити його.
- Тебе підвести? - питає Дін.
Та не встигаю я відповісти, як перед нами зупиняється машина, скло опускається і мій бос промовляє:
- Міс Стоун, прошу.
Між чоловіками знову виникає напруга. Вони розлючено дивляться один на одного і мені стає страшно, так само як тоді на вечірці.
Протистояння між цими двома очевидне і мені страшно від думки, що все це через мене. Я не хочу стати причиною їх сварки, чи навіть бійки, тому зроблю все, аби ці двоє не зустрічались, принаймні в моїй присутності.
- Дякую, Дін, мені по дорозі з містером Гріном, - відповідаю і прямую до машини.
Опинившись всередині гублюсь від нав’язливого аромата парфумів боса. Він вдоволено всміхається Діну, ніби демонструючи, що виграв. Та для мене найголовніше - не загострювати ситуацію і розборонити цих чоловіків, що кожного разу створюють напругу, коли опиняються разом.
Дорога до готелю проходить в тиші. Лише музика з програвача тихо лунає в машині. Коли містер Грін паркує машину біля входу до готелю я вже максимально себе накрутила і просто в паніці від однієї лише думки що нам доведеться підійматись вдвох на ліфті. Я пам’ятаю чим закінчилась наша минула подорож і зовсім не хочу її повторення.
Швидко крокую до ліфта. Десь позаду має йти мій бос, але я сподіваюсь, що встигну поїхати швидше, ніж він підійде. Може це виглядає безглуздо, але я боюсь залишатись з ним наодинці. Тим паче в цьому готелі. 
Пара похилого віку натискає кнопку в ліфті і двері починають зачинятись. Я майже біжу і розмахую їм рукою аби притримали ліфт.
- Зачекайте! - кричу.
Та вони, схоже, не помічають мене. Коли я підбігаю до ліфта, двері зачиняються і він підіймається вгору. Я розлючено видихаю і намагаюсь заспокоїти збите дихання. Але всередині все холоне коли я відчуваю аромат знайомих парфумів. 
Я обертаюсь і опиняюсь в полоні очей свого боса. Він всміхається і промовляє:
- Невже я вас так лякаю, міс Стоун?
Його низький голос пробирає до кісток. І як я маю відповісти на його питання? 
- Ні... - розгублено промовляю.
Він нахиляється і натискає кнопку виклику, про яку я й забула. Розумію, що виглядаю смішно і безглуздо. Бігаю і ховаюсь від боса, наче в хованки граюсь. Треба бути більш впевненою. Ми сьогодні пробули разом цілий день і майже нічого страшного не відбулось... якщо не враховувати вранішньої ситуації... і поглядів в ліфті... і... ой, що ж мені робити? 
Двері ліфта відчиняються і він заходить всередину, очікуючи на мене. В моїй голові просто дежавю. Тремтячими ногами крокую всередину і натискаю кнопку свого поверху. Всю дорогу ми підіймаємось мовчки. Я нервую і ледь не кусаю вуста, натомість мій бос спокійний і врівноважений. 
Двері розчиняються на моєму поверсі і я навіть здивована тим, що ми змогли витримати цю коротку подорож разом без будь-яких казусів.
- На все добре, - промовляю і збираюсь виходити з ліфту.
- Еммо... - його голос реагує наче різкі гальма на моє тіло.
Зупиняюсь і обертаюсь до нього. Пронизливі очі впиваються в мене і я відчуваю себе наче гола. Ніяково стою, зминаючи пальці. На якусь мить мені здається, що він сумнівається в чомусь, досі не впевнений чи варто говорити мені щось. Та потім жінка з мого поверху з’являється поруч і заходить в ліфт, не звертаючи на нас уваги.
- Ви вниз? - питає у боса.
- Ні, - холодно відповідає і натискає кнопку, що зачиняє двері. 
Вони рушають, а я залишаюсь в коридорі свого поверху. Стою перед своїм відображенням в металевих дверях ліфту і не можу зрозуміти що саме він хотів мені сказати. Чомусь мені здається що це було зовсім не про роботу. Його пронизливий погляд говорив про щось інше, щось особисте.
Та я змахую з себе ці роздуми в надії хоча б трохи відпочити від думок про Ітана Гріна.