Розділ 8

Решту вечора знайомлюсь з колегами, п’ю шампанське і насолоджуюсь закусками. Дін підійшов аби переконатись чи я в порядку після вимушеного танцю з босом. Запевнивши його що все добре, я й сама не мала відповіді на це питання. 
Спілкуючись з колегами я помічала палкий погляд темно-зелених очей на собі серед натовпу. Бос розмовляв з колегами і смакував віскі. Та кожного разу, коли наші погляди зустрічались, мене наче вдаряло струмом і я відверталась, шукаючи поглядом що-небудь тільки б не його пекучий погляд.
Вечір добігав кінця. Гості почали розходитись. Я теж вирішила не затримуватись і попрямувала до виходу з зали. Мої ноги так втомились від підборів, що єдине про що я могла думати — якнайшвидше звільнитись від них. 
Виходжу зі святкової зали і прямую пустим коридором. Подумки радію, що свято проходило саме в залі того готелю, де ми з босом зупинились. Тому нікуди їхати мені не доведеться. Крокую довгим вестибюлем, проходжу до ліфтів. Тонкі підбори вдаряються об кахель і розносяться відлунням навколо. Пірнаю в коридор, що веде до ліфту і озираюсь по сторонах. Нікого навкруги немає, тож можна зняти ці ненависні туфлі. Бо якщо пробуду в них ще хоча б хвилину, точно ходити вже не зможу. 
Тримаюсь рукою за стіну, знімаю туфлі і стаю на прохолодну підлогу. Всміхаюсь від полегшення і завертаю в останній поворот коридору аби потрапити до ліфту. Зараз заверну за кут і поїду відпочивати до свого номера. Це саме те що мені потрібно.
Та як тільки завертаю за кут, завмираю на місці. От що це в мене за везіння таке! 
Перед ліфтом стоїть містер Грін. Він розслаблено опирається на стіну плечем, тримаючи руки в кишенях, і розглядає підлогу. Моя поява привертає його увагу і він підіймає погляд. Моє тіло ледь не в желе перетворюється, нездатне рухатись в полі його зору. Та я змушую себе зробити крок, потім наступний і опиняюсь біля ліфту. Між нами з босом пару метрів, а жар від його тіла “торкається” мене навіть на відстані. Підіймаю голову на екран вгорі, що відраховує поверхи, по яким повільно рухається ліфт. Боковим зором відчуваю на собі палкий погляд, але намагаюсь дивитись куди завгодно аби не на нього. У відображенні сталевих глянцевих дверей бачу наші силуєти. Ми знаходимось на відстані один від одного, але таке враження, що він притягує мене до себе наче потужний магніт.
В очікуванні він спирається на стіну. А я відсторонено стою в протилежній стороні коридору, притиснула руки до себе, ніби в очікуванні, що на мене нападуть. Але я й справді не знаю чого очікувати від нього. 
Дзвін ліфту сигналізує що от-от відкриються двері. Чомусь лише в цей момент я дозволяю собі кинути погляд на боса. Хочу щоб наші стосунки з ним були такі самі як і раніше. Ніякого жару, ніякої пристрасті, ніяких обіймів. Хочу щоб він знову став суворим Робокопом. Мені це необхідно, інакше я згорю в його пристрасному погляді.
Двері відчиняються. Я дивлюсь на нього. Він киває головою в сторону ліфта, натякаючи на те, щоб я заходила перша. Віддячую йому короткою усмішкою. Та з тим самим відчуваю полегшення. Здається зараз він поводить себе стримано як і раніше.
Заходжу в ліфт. Містер Грін заходить за мною. Я тягнусь до кнопки управління і натискаю кнопку свого поверху. Двері ліфта зачиняються. 
Ми залишаємось вдвох в замкнутому просторі. Стою осторонь і дивлюсь лише в двері ліфта, сподіваючись опинитись в своєму номері швидше. Містер Грін робить крок в мою сторону і я затамовую дихання. Він тягнеться до панелі і натискає найвищий поверх. Я видихаю, бо розумію, що напружувалась даремно. Та разом з тим ніяковію, що забула про те, що ми з босом живемо на різних поверхах.
Він робить крок назад і знов опиняється на своєму місці. Між нами німе мовчання. Обидва стоїмо перед дверима ліфту і не рухаємось. Мені так ніяково з цієї ситуації. Я тисячі разів залишалась з босом вдвох в ліфті, але жодного разу мені не було так важко як зараз. Повітря над нами згущається ніби перетворюючись в темну хмару. 
Все це мене починає дратувати. Напруження між нами негативно впливає на все. Треба просто поговорити і переконатись в тому, що наші стосунки залишаться на рівні колег.  
- Містер Грін... - повертаю голову до нього.
- Еммо... - майже одночасно зі мною промовляє він.
Падаю в океан його темного погляду. Реальність знов зникає. А наступної секунди відбувається те, що не вкладається в голові.
Ми робимо крок назустріч один одному. Відстань між нами зникає. Він міцно притискає мене до себе і впивається в вуста безжальним пекучим поцілунком.