Розділ 4

Одразу з літака прямуємо в головний офіс компанії. Я трохи нервую, бо наступні пару місяців доведеться тут працювати, а з моїми планами, можливо ще й довше. Тож мені хочеться одразу налагодити відносини з колективом. 
Нарада проходить блискуче. Мій бос розказує концепцію роботи на наступні пару місяців, а моя презентація ідеально доповнює його доповідь. 
Після схвалення всіх питань він отримує чимало компліментів про свій виступ. Я стою поруч з ним і всміхаюсь, споглядаючи як владні чоловіки спілкуються між собою.
- Я в захваті від вашої презентації! - вимовляє наймолодший менеджер з усіх, - невже його розробка - це ваша заслуга?
Хлопець чарівно всміхається і кидає на мене теплий погляд. Це був високий стрункий блондин з м’якими рисами обличчя, світлими очима і чарівними ямочками на щоках. Я не раз помічала його погляд на собі протягом всієї презентації, та як справжній професіонал, намагалась ігнорувати його зацікавленість мною і дотримуватись ділової етики. 
- Ні, мені в цьому допомагала міс Стоун, - холодно промовляє бос, невдоволений цікавістю незнайомця до мене.
Та хлопець схоже лише й чекав на це. Він радісно простягнув мені руку і всміхнувся:
- Радий з вами познайомитись. Дін Вілсон.
Я стикаю його руку, приємно вражена, що він зацікавився мною. Адже для більшості присутніх я була лише тінню свого боса.
- Емма Стоун, - всміхаюсь йому у відповідь. 
Вловлюю дивне відкашлювання поруч. Таким способом мій бос завжди подавав знак, що я роблю щось не те, коли ми були на людях. Я кидаю на нього розгублений погляд, бо не розумію чим завинила. 
Він дивиться на мене зверхньо і стискає щелепи від злості. Його вигляд мене лякає. Я одразу ж забираю свою руку з долоні нового знайомого і знов ховаюсь за спиною свого владного боса.
Хлопець одразу ж помічає це. Випрямляється і впевнено промовляє до нього:
- Завтра у нас буде корпоративна вечірка, так званий день народження нашої компанії, тож я запрошую вас приєднатись до нашого святкування.
- Я подумаю, - байдуже промовляє бос.
Я прекрасно знала, що на подібні вечірки він ходить лише для того щоб вирішити робочі питання. Якщо ж таких немає, він просто не піде. Мабуть і завтра він не планує їхати на ту вечірку, оскільки всі питання вирішені вже сьогодні. А отже й мене не очікує веселий вечір. Це мене трохи засмутило, адже такі заходи — чудова нагода познайомитись ближче з майбутніми колегами.
- Еммо, вас також запрошено, - погляд Діна оминає мого боса і ковзає по моєму обличчю, - я був би радий познайомити вас з нашою компанією.
Він широко всміхається, а я здивована його увагою. 
- Дякую, - радісно відповідаю, адже подібне запрошення означає, що я можу піти на вечірку і без свого боса, - я прийду.
Але як тільки вимовляю ці слова, відчуваю на собі пекельний погляд Робокопа. Тільки зараз розумію, що не порадилась з ним щодо своїх планів. Але й не хочеться. Дружелюбний Дін буде моїм квитком на вечірку.  Якщо я хочу залишитись в Бостоні, мені потрібні нові знайомства, а невдоволений бос нехай повертається до Нью-Йорка.
- Тоді до зустрічі, - підморгує оком хлопець і виходить з кабінету. 
В конференц-залі залишились лише ми з містером Гріном. Між нами повисає затяжне мовчання. Всі менеджери вже повернулись до роботи, залишивши двері до конференц-зали відчиненими. Я крокую до ноутбуку і проекційного екрану аби вимкнути апаратуру, і водночас тікаю від озлобленого погляду боса.
- Що це було? - його невдоволений голос розлітається відлунням в кімнаті.
Я підіймаю на нього наляканий погляд. В його очах літає блискавка і здається ще трохи і вдарить мене. Невже його розлютило те, що я дозволила собі встряти в його розмову? Раніше це його зовсім не бентежило. Вчора він навіть відчитував мене за те, що я мовчала за вечерею з містером Такао. Чи можливо моя згода на запрошення Діна вплинула на його настрій?
- Що ви маєте на увазі? - ніяково питаю, намагаючись вдати необізнаність.
Поки пакую ноутбук в сумку, чую тяжкі впевнені кроки в свою сторону. Від нього віє загрозою. Та це щось нове. Такого тиску з його боку я ще ніколи на собі не відчувала. Мені страшно, бо я взагалі не розумію його поведінки і не знаю чого очікувати. Боюсь навіть очі підняти. Та коли він опиняється зовсім поруч, мене наче паралізує і я нерухомо стою, опустивши обличчя вниз, відчуваючи себе винною. Тільки от не знаю в чому.
Гарячі пальці торкаються мого підборіддя і підіймають його вгору. Від цього дотику тілом пробігає струм. Та я чомусь не можу йому опиратись. Слідую за рухом його руки. Наші очі зустрічаються. Погляд вдаряється в темно-зелені очі, від яких в мене починає паморочитись голова. Та що ж це відбувається?!! Я знов ніби випадаю з реальності, не помічаю нічого навкруги. Тону в його погляді.
Він гіпнотизує мене наче пітон свою жертву перед тим як з’їсти. Нервово ковтаю ком, що застряг в горлі. Його погляд помічає це, і гарячі пальці ковзають від підборіддя вниз по шиї. Тілом пробігає табун мурах. Мені стає так спекотно, що важко дихати. Аби вдихнути більше повітря я трохи відкриваю рот, розімкнувши вуста. Цей рух привертає його увагу і голодні очі падають на мої губи. Після чого піднімаються вище і знову переплітаються з моїм поглядом.
Що ж він робить? І що я роблю? Все що відбувається між нами в німій тиші неправильно, дивно... так не має бути! Це ж мій бос! 
Струшую головою, віддаляючись від його руки. Шию досі обпікає від дотику гарячих пальців. Та я розриваю наш зоровий контакт, повертаючись до своєї сумки. Опускаю очі і нервово перебираю зарядку ноутбука.
- У вас будуть ще якісь розпорядження для мене? - холодно промовляю.
Він мовчить. Кілька секунд поки я чекаю на його відповідь, здаються вічністю. Якщо він зараз знов наблизиться до мене, я вибігу з кабінету. Це неправильна поведінка для генерального директора і його асистентки. Та на щастя він робить крок назад, збільшуючи відстань між нами.
- Ні, ви вільні, - його холодний голос перетворюється в наказ. 
- На все добре, - чіпляю сумку на плече і прямую до виходу.
Ледь стримуюсь аби не перейти на біг, рятуючись від напруженого повітря в кімнаті. Вже на порозі, мене окликає низький голос, що змушує за секунду зупинитись.
- Еммо! - лунає позаду, а я стою і обертатись боюсь.
Боюсь знову впасти у владу його, проникливого до кісток, погляду. Але збираюсь з силами і дивлюсь на нього.
- Ви підете на завтрашню вечірку? - питає більш спокійним тоном.
Мене дивує його питання. Вкотре вибиває мене з колії. 
- Так, - коротко відповідаю, і питаю, очікуючи що зараз отримаю купу завдань з якими потрібно терміново впоратись і в мене не буде часу на корпоративну вечірку, - Ви проти?
Він на мить замислюється, ніби сам сумнівається в своїй відповіді. А потім коротко відповідає:
- Ні. Відпочивайте.
Я киваю у відповідь, бо не знаю як відповісти. Розвертаюсь і ледь не біжу до ліфта, залишивши свого боса в кабінеті наодинці з собою. Полегшено зітхаю коли опиняюсь в коридорі, адже поруч з босом мені важко дихати. 
Між нами щось зламалось. І схоже це відбулось вчора ввечері. Бо раніше я ніколи не мліла від погляду свого керівника. Терпіла його нападки, вислуховувала докори, виконувала забаганки, що дратували мене. Але ніколи не мліла від його погляду і тим паче не танула від дотиків. Та й він ніколи собі не дозволяв такої близькості.
Заходжу в ліфт і переконую себе, що треба бути більш холодною і дотримуватись корпоративної відстані з босом. Мабуть пару ковтків віскі в літаку вплинули на мене. Так, це все алкоголь! Більше я подібного собі не дозволю і буду тримати боса на відстані витягнутої руки. Це я собі обіцяю!