Розділ 3

Ми сідаємо в літак і я нервово перебираю край сорочки, адже страшенно боюсь літати. В моїй роботі іноді трапляються недоліки, але найбільший з них — постійні бізнес-подорожі літаком. Я б з радістю милувалась пейзажними краєвидами з вікна потягу, чи хоча б автомобілю. Але ж ні! “Час — це гроші” - любив повторювати мій бос, тож ми завжди користувались найшвидшим транспортом. 
Але раніше я пила заспокійливі пігулки перед польотом, а сьогодні, як на лихо, забула. Та подумки я намагаюсь себе заспокоїти, і вмовляю, що зліт і посадка, яких я найбільше боюсь, - це всього лише кілька хвилин.
Літак починає рухатись. Їде на злітну смугу. Двигун гудіть, закладаючи вуха. Я відчуваю як мене трусить. Кінцівки німіють, повітря катастрофічно мало. 
Коли літак виїжджає на смугу, прискорюється і набирає швидкість мені здається, що зараз знудить. Поруч зі мною сидить мій бос, який час від часу кидає на мене підозрілі погляди, та мені зараз зовсім не до нього. Серце вистукує так сильно, що здається зараз вискочить з грудей. Я намагаюсь глибоко дихати, аби заспокоїти себе, але ці практики взагалі не працюють. Абсолютно!
І як тільки літак здіймається над землею, мене огортає така паніка, що я не розумію що роблю. Міцно втискаюсь в крісло і хапаюсь за його поручні. На одній з них лежить рука мого боса, яка тепер безжально стиснута моєю долонею. Спочатку я навіть не помічаю, що мої пальці стиснули його руку,  бо думаю, що це підлокітник. Але коли він ворушить нею, я кидаю розгублений погляд на руки, потім на нього. Він уважно дивився на мене своїм глибоким поглядом. Мабуть паніка в моїх очах змусила його пом’якшити свій тяжкий погляд. Його очі ніби притягують мене ближче. Він кладе свою другу руку на мою долоню, зігріваючи і ніжно погладжуючи кінчиками пальців. 
- Еммо, заспокойтесь, все добре, - його низький спокійний голос проникає в мою свідомість, - я поруч.
Цей голос зовсім не схожий на той суворий, наказовий тембр, до якого я звикла. Він ніжно погладжує мою долоню і зігріває теплим поглядом. Наші погляди переплітаються, і я не можу відволіктись ні на що інше. Мені здається, що його погляд - це мій рятувальний жилет, і тільки він може мене врятувати. Тільки він здатен тримати мене при свідомості. Він заспокоює, ніби заколисуючи. Бос промовляє слова підтримки спокійним бархатистим голосом. На якусь мить мені здається, що це не він промовляє, бо не здатен Робокоп на допомогу і підтримку. Та охайні вуста рухаються саме в темпі слів, що лунають в моїх вухах.
Чи то від того що літак вирівнявся, чи то від підтримки я заспокоїлась, і навіть почала спокійно дихати.
- Два віскі з льодом, - промовляє бос.
Я обертаюсь і помічаю поруч з нами стюардесу, що привітно киває головою і йде готувати напої. Я окидаю очима салон. Люди метушаться, починають рухатись. Хтось кудись йде і тільки тепер я розумію, що навіть не помітила як ми злетіли, тонучи в темних очах містера Гріна.
- Вибачте, я... - ніяково промовляю, забираючи руку з його долонь.
- Ви ж раніше не боялись літаків, - суворі нотки знов повертаються в його голос.
Я ховаю очі. Мені незвична подібна близькість з ним. Я ще зі вчорашнього вечора нічого не зрозуміла, а тут маєш — сталевий Робокоп тримає мене за руку і заспокоює протягом всього зльоту.
- Я завжди приймала пігулки, вони так заспокоюють, що нічого не страшно, - відповідаю, - а сьогодні забула.
Він мовчки слухає, а потім відвертається до вікна, ніби більше нічого його не цікавить. Я не наполягаю на продовженні розмови і просто розглядаю людей навколо. 
До нас прямує стюардеса, що несе в руках дві склянки віскі. Передає мені обидві і я збираюсь їх поставити на столик перед босом. Та він бере лише одну з них і промовляє:
- Це для вас, - киває на другу склянку, що так і залишилась в моїй долоні. 
- Ні, я не буду, - заперечую, бо такі міцні напої ніколи в житті не пила.
- Це необхідність, - суворо промовляє, - я не збираюсь знову відчувати біль від ваших нігтів під час посадки!
В його серйозних словах звучить жартівлива нотка. Та я продовжую відмовлятись:
- Містер Грін, я не буду пити.
- Вважайте це наказ, - гордовито відповідає, всміхнувшись лише краєм вуст.
Мене дивує його поведінка. Його суворість перемішана з грайливістю, знов відкривають для мене нові грані мого боса. Я опускаю очі в склянку з темною рідиною в своїй руці. Два кубики льоду хитаються всередині і спокушають мене погодитись. З однієї сторони, я ніколи не пила таких напоїв, та й не збиралась це робити. Але з іншої, як тільки пригадаю цей жахливий зліт, в животі одразу скручується все у вузол. А нас ще й посадка очікує. 
Кажуть алкоголь заспокоює. Може нічого страшного не станеться якщо я вип’ю трохи?
Бос терпляче споглядає за тим, як я подумки сперечаюсь сама з собою. Він простягає свій келих і вдаряє його об мій. Легенький дзвін лунає навколо нас. Він одразу ж робить ковток. Я знову опускаю очі в склянку. А потім наближаю її до вуст. Приємний запах чогось рум’яного вдаряє в ніс. Можливо недарма чоловіки так полюбляють цей напій?
Роблю ковток. Ой, матінко! Та хто мене просив ковтати так багато? Чому не можна було сьорбнути лише трохи? Рот обпікає, в горлі все горить. Мені бракне повітря. Зінниці розширюються і сльози ледь не бризкають з очей. Я ковтаю і відчуваю як пекуча речовина розтікається стравоходом. Жадібно хапаю повітря ротом. Дихаю. Треба дихати. Треба хоч якось загасити пожежу всередині, що здійняв цей диявольський напій.
- Зараз мине, - усміхнено промовляє мій бос.
Я підіймаю очі і зустрічаюсь з темним поглядом, що одразу бере мене в полон. В грудях розливається жар і це зовсім не від алкоголю. Наші погляди знову переплітаються, не здатні роз’єднатись. Його магнетизм підкорює і я наче втрачаю відчуття реальності. Чому він на мене так дивиться?
Щось мені це зовсім не подобається. Я розриваю наші погляди і промовляю, намагаючись відволіктись:
- Як це можна пити?
- Заспокійливі пігулки може йдуть краще, але ефект той самий, - він ледь помітно всміхається, - зробіть ще ковток.
- Ні, дякую, - відставляю склянку.
- Другий раз буде м’якіший, - спокійний тембр ніби підштовхує мене підкоритись.
Я кидаю ще один погляд на склянку. Ну що мені втрачати?! Якщо ця пекельна вода позбавить мене почуттів, посадка літака мине значно легше. Головне не перестаратись.
Я роблю ще один ковток і відставляю склянку осторонь. Бос був правий. Другий ковток легший і набагато приємніший, але я не бажаю напитись, тому вирішую що цього з мене досить. 
Решту польоту ми зайняті роботою. Мій бос допиває свій віскі і спостерігає за екраном ноутбука. А я розказую йому деталі презентації, яку підготувала для сьогоднішньої наради.
На дивовижу, посадка літака проходить більш м’яко, ніж я очікувала. Але в тому заслуга зовсім не віскі, а мого боса, що продовжував гіпнотично мене заспокоювати, стискаючи мою долоню в своїй.