Частина 24

На перший погляд, у храмі Лади нічого не змінилося. Та ж прекрасна статуя, свічки, букети квітів, але для Ніки все стало іншим, бо змінилася вона сама. В дівчині не полишилось того всеосяжного захоплення, подиву і остраху, що зробили той, перший візит таким вражаючим, закарбувавши на все життя в пам’яті кожну його мить. Тепер Ніка набагато більше знала, впевнено відчувала богиню, котра чекала на неї, але ці відчуття були звичними. Цієї миті дівчина особисто переконалася, що звичка стирає барвистість емоцій не менш вправно, аніж незліченне прання яскравість улюбленої сукні. Якими б дивами тебе не оточило життя, якщо ти бачиш їх кожного дня, вони стають буденністю, сірим фоном.

Ніка пройшла лише кілька кроків від порогу, як полум’ям свічок пройшовся вітерець, а зі статуї усміхнулося знайоме обличчя.

–Вітаю, світла богине, – дівчина шанобливо присіла біля підніжжя статуї, почуваючись так, наче завітала в гості до давньої знайомої, старшої подруги. – Мені потрібно скільки розказати, стільки спитати…

–Так, знаю. І все, що бажаєш розповісти – знаю. Тому – питай. Сьогодні ти маєш право отримати відповіді на усі свої питання, – мовила привітно Лада.

–На всі… Ні, на всі не потрібно. Скажи мені чи я справді вільна, чи це чергова ілюзія? – підняла голову дівчина.

–Так, ти вільна керувати своїм життям.

–А пропозиція князя? Вона ж з вашої поради.

–Це лише пропозиція. Ти можеш осяяти шлях Хельги, проте робити це, чи ні – то лише твій вибір.

–А якщо я відмовлю? Як це вплине на історію, мій час?

–Ріка може міняти русло, проте все одно сягне моря…

–Тобто будь-яке моє рішення вже суттєво не вплине на події майбутнього?

–Звичайно вплине, проте всі варіанти будуть в межах ріки часу.

– І навіть додому ви мене відпустите без жодних «але»?

–Якщо ти дійсно прагнеш цього.

–Гарне питання. Доречне. Зараз я знаю точно лише одне – я втомилася. Я хотіла б допомогти князю, проте не впевнена, що зможу... Я завжди думала, що найгірше, то вляпатися у нерозділене кохання, але зараз розумію, що неможливість відповісти на чужі почуття, то не менша біда. Бажання допомогти гарній людині, почуття провини і одночасно усвідомлення того, що ти безсила наказати власному серцю… Це так важко і дивно. Віщий же неймовірний, чудовий, розумний, але… я не кохаю його. Принаймні зараз. Він мені дуже подобається, з ним поряд добре, але чи достатньо цього для зародження кохання? Не впевнена… Страшно покладатися на цьогочасне правило «спочатку вийди заміж, а потім розберешся». А якщо не розберуся? Якщо то буде тортурами для нас обох? 

–Ти маєш сама відповісти на це питання, аби потім не шукати винних.

–Логічно. Шукати винних значно простіше… Знаєш, Ладо, мені здається моє серце хоче відпочити. Зігрітися поряд з дорогими людьми, позбутися тиску провини, божественних чи надважливих призначень. Може річ в тім, що я бачила занадто багато? Всі ці розбиті серця, біль та туга за втраченим… Я усвідомила, що життя коротке, а кохання занадто схоже на птаху щастя, яку не варто ловити із завзяттям голодного рибалки.  Я ж не повечеряти хочу, а знайти щастя. А воно не виживе, ані в казанку, ані в клітці з чужих цілей, почуття провини, чи багатства, – зітхнула Ніка й зустрівши уважний погляд богині сумно усміхнулася. – Міркую, як стара бабця? Сама собі дивуюсь… За ці п’ять років я наче прожила сотні життів й вони пригинають мене до землі, перетворюючи на втомлену древню розвалюху. І так хочеться викинути з возу ту «бабу». Забути ці чужі життя, викинути з пам’яті, як баласт, що тягне на дно. Адже, якщо я повернутися додому, то як я житиму далі? Як сприйматиму свій світ, людей? А як мені дивитися на природу? Те, що полишилося до нашого часу, щодня нагадуватиме мені нещасний огризок колись неймовірно гарного яблука… До нас же Леля не прийде? А навіть якщо й прийде…Там навіть вона не допоможе.

–Аби прийшов дух зцілення, має бути жертва, свідома, велика. Бажання змінити світ має бриніти, як гарно натягнута струна. І колись воно знову бринітиме.

--Колись. Це значно краще, аніж «ніколи», – усміхнулася Ніка, яка побоювалася почути значно гірший вирок. – Скажи, Ладо, а чи надовго вистачить старань Лелі тут? Надовго вистачить сили цілющих джерел, світла умитих душ?

–Надовго. Багато поколінь вражатимуть світ чеснотами, тривалістю життя, вмінням творити. Їх мудрості вистачить нащадкам на багато років.  Ці часи розвитку й процвітання не увійдуть в літописи, проте полишать основу для  майбутнього. Та й ти сама це знаєш.

–Наче знаю, а наче й ні. Леля пішла, тож мені легше й приємніше чути відповіді від тебе. Чути, аналізувати, а не опинятися під водоспадом інформації, очікуючи, що він мене будь-якої миті змиє у небуття.

–Ти чудово встояла під тим водоспадом.

–Стемід втримав… А я завдала йому болю, і не знаю, як то виправити… Ще один камінь провини. За що я з ним так? За що  з ним так Доля? Як він далі житиме?

–Зі Стемідом буде все гаразд. Він покохав богиню і не чекав, що колись отримає її в дружини. Мріяв – так, проте був готовий її втратити. Від самого початку. Твій лицар знав, на що йшов. Він впорається. Проживе довге життя, матиме кохану дружину, багато дітей і пам’ятатиме тебе до самої смерті. Як і всі інші, чий шлях освітила Леля.