Частина 23

Ніка не мала часу цікавитися справами Києва, але іноді, у думках тих, кого вона зцілювала, виринали спогади чи розповіді про феєричний супровід весілля Ліки та Ігора, про успіхи київських князів. Люди були впевнені, що молода княгиня є втіленням богині, але думки розходилися щодо того якої саме й що несе. Хтось думав, що така княгиня є запорукою добробуту, хтось сприймав це черговим підтвердження сил Віщого, а були й такі, хто вважав, що розумний князь напрочуд вдало використав примхи богів. Говорили, що молода дружина Ігора, неймовірно красива, проте має забагато свободи, й поводиться занадто зухвало, як для жінки. А чоловік їй все дозволяє, попри те, що княгиня не поспішає ощасливити його спадкоємцем. Іноді, щоправда тихцем, княгиню називали «пустоцвітом», але вголос висловити такі звинувачення богині, що несе добробут цілому краю, ніхто не ризикував. За чутками, саме з появою Ліки, до Києва рікою потекло золото. З яких тільки країв не припливали гості, аби зустрітися з золотою богинею, благословення якої, за переконаннями людей, «вартувало цілого військового походу». За окремими чутками, сам Тор заради неї київські землі часом відвідує. Спираючись на ці відомості, здавалося, що Ліка дійсно отримала все, про що мріяла: чоловіка-князя, статки, значущість, пошану. Але чи принесло то подрузі щастя? На це питання могла відповісти лише сама Ліка, але зустрічей у них з Нікою не траплялося. Кожна пішла своїм шляхом й куди вони виведуть Леля Ніці не повідомляла,  проте дівчина щиро сподівалася, що подруга не помилилася. В дечому ж Ліка виявилася права – подорож Лелі зайняла не на один рік. Щоправда, й не десять. П’ять років Ніка мандрувала маршрутом, заплутанішим за лабіринт Мінотавра, доки одного літнього вечора знову не опинилася недалеко від Києва, де Леля тимчасово полишила своїх супутників, аби відпочити, привести до ладу думки та й просто скупатися. Богиня полишила всі речі й неспішно заглибилася у ліс, а пройшовши відомими лише їй та духам лісу шляхами, впевнено віднайшла усамітнений піщаний берег.

Сонце нещодавно сховалося за верхів’я дерев, але ріка, мов величезне дзеркало, відображала все ще багряно-помаранчевий небосхил. Десь в чагарниках дзявкнула лисиця, поряд пройшов, неспішно обриваючи тоненькі гілочки, величний лось, в кущах прошурхотів їжак. Де-не-де почали виводити свої пісні цвіркуни, їм підспівували мавки, що не наважувалися порушити самотність богині. Дівчина зняла верхню сукню й склавши її під розлогим кущем, зайшла у воду. Озерна ж сукня звично нагрілася й струмочками збігла по дівочому тілу, проте цього вечора вона не повернулася, а золотими зблисками розпливлася поверхнею ріки і… поступово зникла. А доки Ніка розгублено дивилася на ті зблиски, пролунав дивний дзвін і ланцюжок на її шиї розірвався, а чудодійна краплина, спалахнувши зіркою, впала у води Дніпра. Ріка на мить зблиснула веселкою, а дівчина заточилася й опустилася на ледь помітний у воді стовбур поваленого дерева. Ніка відчула, як богиня звільняє її свідомість. Невже це все? Місія виконана? І… що далі?

Полишилися отриманні знання, пам'ять, а от вміння відчувавати світ – зникло, як зникла і непереборна потреба рухатися вперед. Ніка відчувала шалену слабкість, спустошеність та розгубленість. Вона так довго жила в тіні Лелі, що зараз ледве згадувала власні бажання, лише відсторонено відмічала, що почала інакше сприймати навколишній світ. Не так, як Леля, котра знає все про усіх навколо, але й не так, як колись сприймала його сама. Занадто давно Ніка не відчувала себе просто собою…

Дівчина задумливо дивилася на перші зорі, слухала спів птахів, квакання жаб. Теплий вітер м’яко ворушив її розпущене волосся, приносив пахощі нічних квітів, й поступово Ніка згадувала, яке ж то щастя – бути вільною. Раніше вона не усвідомлювала наскільки це чудово – мати можливість самій розбиратися у власних бажаннях, визначити пріоритети, мету. Приймати рішення. Так багато людей старанно відбиваються від такої можливості, шукають того, хто їх поведе, вкаже напрямок, насипе купу правил, обмежень, умовностей, страхів? А потім обраний «поводир» помилиться, чи виявиться дурнем, або шахраєм, заведе у біду і… люди роками його проклинатимуть, забуваючи, що власноруч проміняли свій шлях на бажання позбутися відповідальності. А це ж таке щастя: зупинитися, подумати, відчути чого хочеш саме ти, а не оточення, батьки, суспільство чи боги, і… вирішити куди прямувати далі. Самій вирішити… Лише втративши таку можливість на довгі п’ять років, Ніка зрозуміла її ціну.

Скільки дівчина так просиділа, вона не знала. Може хвилин десять, а може й кілька годин. Прийти до тями її змусив шум за спиною. Озирнувшись, Ніка побачила, що на берег вийшов молодий воїн. Вийшов та й завмер, кліпаючи очима. Спокусливо огорнене довгим волоссям струнке дівоче тіло у світлі повного місяця світилося сріблом,  а навколо, час від часу зблискували зорями краплини чарівної роси, що досі полишались у косах Ніки. Але дівчина була занадто наповнена враженнями, аби замислитися щодо власного вигляду. Її цікавило інше. Вона уважно роздивлялася незнайомця, адже вперше за ці роки не побачила у погляді мимовільного шанування, яке зазвичай викликала Леля одним помахом вій.

–Назвеш своє ім’я, воїне? – нарешті спитала Ніка.

–Духам не варто знати людські імена…Ти ж… русалка? – невпевнено мовив воїн.

–Ні, – усміхнулася дівчина.

–Брешеш. Всі русалки брешуть, – впевнено заявив їй гість.

–Ні, я не русалка, – посміхнулася Ніка, яку щиро повеселила така версія. Бачила вона русалок, і точно знала, що водяна діва виглядає й поводиться інакше. – Я чужинка, яка тут трішки затрималася.

Воїн розгублено кліпнув, а поряд пролунав ще один хриплий голос.