Частина 22

Ліка втекла, богиня відступила в тінь свідомості й Ніка не придумала нічого кращого, аніж повернутися до храму. Втоми дівчина не відчувала, натомість її огорнули спокій, смирення та відсторонено-мрійливе захоплення навколишнім світом. Згадавши дитячі навички Ніка залізла на дах та милувалася зорями, спостерігала, як поступово світлішає небо, виблискує діамантами роса. А коли сонце мазнуло обрій першим променем, помітила Віщого. Князь піднявся на пагорб, неспішно підійшов до храму, постояв біля входу, задумливо покрутив щось невеличке в руках, але чомусь так і не зайшов. Дівчина затаїлася на даху, засоромившись власної дитячої витівки, хоча їй і було цікаво, що саме він хотів. І від кого? Чому так невпевнено тупцював під дверима? Але князь пішов, а богиня не вважала за потрібне задовольняти цікавість дівчини, а скоро взагалі впевнено вийшла з тіні, діловито зайнявшись підготовкою подорожі.

У мандрівку Леля відправилася, так і не надавши Ніці можливості поговорити з подругою. Втім, Ніка й сама розуміла, що нічого та розмова не змінить. У кожної з них був свій шлях та свої цінності, Ніка далеко не завжди розуміла Ліку, хоча й щиро бажала їй щастя. Проте вони дійсно були різні, тож зовсім не факт, що поради Ніки допоможуть, а не призведуть до катастрофи. Може подруга й права, може краще оплачувати власні помилки, аніж розбирати халепи створені за чужою порадою.

Шлях Лелі розгорнувся звивистою стрічкою і губився десь в серпанку часу та простору. Знання, про те, скільки займе ця місія, не було, втім дівчина його і не просила. Вона прийняла свою долю, без заперечень чи скиглення. Так мало бути. Богиня мала пройти поміж людей, а що її ногами, так сама ж визвалася, сама намріяла…

Дві жінки-помічниці, Стемід, котрого князь полишив охоронцем, мінімальний набір речей і поклик та знання Лелі. Знання, що не підлягало оскарженню чи запереченню, бо прийшло ззовні й тепер керувало життям дівчини.

Ніка дізналася, що жива вода, то не лише красива казка. Крапля священного озера, яка була на шиї у Ніки, відкривала доступ до живи й відновлювала цілющі властивості будь-якої води. Леля опускала її у кожний зустрічний струмок, полишаючи запас здоров’я землі і людям. Богиня з сумом повідомила, що вся вода була живою, доки люди не почали забувати, що кожне джерело потрібно шанувати.

Сукня священного озера, яка полишилася під одягом Ніки, виявилася не лише гарною, а й неймовірно корисною. Коли було прохолодно, вона гріла, спекотно – освіжала. Це вбрання не потребувало прання чи іншого догляду, а варто було зайти у воду, й воно нагрівалося та неспішно стікало з тіла водою, влаштовуючи дівчині майже гарячу вертикальну ванну. А за мить знову поверталося, наче й не зникало. Тож єдине, що було необхідно для приємних банних процедур, це знайти для купання час та приховану від людських очей місцину. Це було дуже доречно, бо все, що дівчина мала у подорожі, це невелику полотняну сумку зі скромним похідним набором та те, чим раді були поділитися інші. Втім, Ніка не дуже переймалася умовами подорожі, бо була далека від себе колишньої, настільки далека, що навіть думки про дім, батьків та інші спогади, нагадували напівзабутий сон. Леля впевнено зайняла провідну роль, полишивши Ніці роль пасивного спостерігача, мовчазної помічниці чогось неймовірного, що крокує цим світом в її скромному тілі. Лише іноді, коли поряд опинявся Стемід, Ніка ніби прокидалася, коли випадково торкнувшись хлопця, відчувала, як прискорено починає стукотіти серце, а думки пришвидшуються, нагадуючи, хто вона така. Але більшого богиня не дозволяла та й Стемід лише дивився на неї, але навіть поцілувати не намагався.  

Ліси, поля, села, міста. Міста змінювали села, села – хутори, хутори – городища, городища – покинуті чи розорені поселення, й знову дороги виводили Лелю до міст… Минали дні, місяці, закінчилося літо, пройшли осінь, зима. Ніка відсторонено дивувалася своїй адаптивності до спартанських умов: до ночівлі в у переповнених людьми хатах чи просто неба (іноді навіть копиця сіна була справжнім щастям), до дощів і пронизливого вітру, до багнюки під ногами й сирості, тріскучих морозів та заметів, убогої їжі та відсутності натяку на комфорт. Богиня занурилася у життя людей цього часу, а воно було дуже й дуже суворим.

Леля не афішувала свою сутність і найчастіше виступала в ролі мандрівниці-цілительки, але слава про неї летіла далеко попереду. До богині йшли звідусіль. І зцілювати їй доводилося не лише тіла, душі, а ще й відновлювати та примиряти людей з ображеною природою. Останнє Ніку особливо дивувало, бо вона ніколи б не подумала, що в ці давні часи природа мала до людей якісь претензії. Але ж ні, скарги вовків на те, що люди позбавляють їх дичини і не дозволяють в голодні часи чіпати худобу, скарги птахів на розорені гнізда, а ведмедів на неповагу, скарги оленів, білок, лосів сипалися з усіх сторін! Мавки та лісовики ображалися за випалені ділянку лісу, за замулені джерела, за вбитих без ліку тварин і птахів… І це в часи, коли люди ще не розкроїли степ на нескінченні поля, а ліси на ділянки лісорубам, не перекрили ріки дамбами, не осушили болота, не розбудували міста так, що з одного краю до іншого можна їхати автомобілем кілька годин! Виявляється природа, ображалася на людей і в часи, коли тих людей можна було тижнями шукати в лісах! Що ж тоді казати про епоху Ніки, коли той ліс навколо Києва більше нагадує парк, в якому на кожному кроці компанії відпочивальників, а якийсь нещасний заєць майже дивина? Не кажучи вже про оленя, лося, кабана! Чи дикого тура, котрих тут бігають численні стада, а до двадцятого сторіччя не дожило жодного! У відповідь на спантеличення Ніки, дівчину накривав щирий сум богині і одночасно дивний посил, який можна було трактувати, від «все буде добре, природа відновиться» до «природа візьме своє, не звертаючи уваги на бажання та дії людей»…