Частина 21

٭٭٭

Лише коли святкова ніч добігала кінця, а люди більш-менш заспокоїлися (хтось впав і заснув просто під столом, хтось у кущах, хтось ще тихенько співав біля залишків вогнища), навколо Ніки нарешті розсмоктався нескінченний натовп шанувальників. Навіть жриці кудись зникли, полишивши без нагляду «богиню». Ліка миттєво вхопилася за таку чудову нагоду нарешті поспілкуватися з подругою. Руда красуня вислизнула з-під пристрасних поглядів княжича, шикнула на Івора, аби не йшов за нею і, намагаючись ігнорувати нетипово-поблажливі погляди Ніки, висмикнула її з-за столу та рішуче потягла за собою на пагорб, де зараз було безлюдно. Народ окупував галявину й ліс, але біля храму панував спокій.

Попри ніч, стежину до храму шукати не довелося, бо вона світлою стрічкою звивалася між камінням, наче віддзеркалюючи неймовірно яскраві зорі та містично-срібне сяяння цілющого струмка.

–Фу-ух, нарешті самі, без натовпу тих нескінченних шанувальників… Як ти їх всіх витримала? Так, красуне, давай розказуй все, – видихнула Ліка.

–Що – все? О, чуєш? Соловейко… – спитала Ніка і тут же замріяно усміхнулася пташиній пісні, що зазвучала десь зовсім поряд.

– Та який в чорта соловейко!? Їх тут, як тарганів у гуртожитках! – Ліка чомусь дуже нервувала і це, мрійливе «соловейко» стало останньою краплею. Дівчину просто «понесло». – Ніко, припиняй цей театр! Розказуй, що відбувається! Наприклад, почни з того, якого рожна ти поперлася у той ліс не сказавши мені ні слова? Я ж ледь не посивіла, намагаючись зрозуміти куди ти пропала! Ще й князь, зараза, годував мене казочками: «відправилася розкривати здібності…»! Та я встигла майже вилікуватися, познайомитися з Віщим, княжичем, купою місцевих звичок та реалій та майже вписатися у історію, а ти все десь з лісовиками та кікіморами хороводи водиш! Я вже збиралася особисто їхати на пошуки, коли ти нарешті вшанувала нас своїм тріумфальним поверненням! Ефектним, нема слів, але де тебе носило півтора місяці!? – видала без жодних пауз Ліка.

–Півтора місяця, то не так і багато, – знизала плечима Ніка, проігнорувавши все обурення подруги.

--І це каже та, яка за кожної нагоди репетувала «хочу додому»?! Нічогенькі такі зміни пріоритетів! Дивлюся в тому лісі таки було щось дуже цікаве! Я вже думала  розмазати по стінці твого «кавалера», за те, що він завів у дрімучий ліс довірливу дурепу, аж тут у нас добровільна жертва чарівним чином перетворилася на втілення богині! Ти в курсі, що заради твого явлення навіть Віщий вирядився у шовкову червону сорочку? А князь же й іноземних гостей може прийняти у непримітному вбранні. Щоправда, хто там дивитиметься на його сорочку, коли потрапить під той ментальний пресинг, що здатен ораву п’яних вікінгів вгамувати одним поглядом... Та заради тебе ціле народне гуляння організували! А моє вбрання заціни? За таке будь-який музей нашого часу душу б продав!  – Ліка зупинилася і покрутилася на місці, демонструючи червону, розшиту золотом та перлами сукню, обруч й золоті, прикрашені бурштином скроневі кільця, браслети, намисто. – Краса ж! Я вже майже профі у використанні місцевого гардероба! Хоча деякі елементи цих вбрань, то таки повна дурня. До функціональності й зручності нашого часу їм, як бабусиній авосьці до сумочки Гуччі.

–Так, ти маєш чудовий вигляд. Мов справжня княгиня, – з усмішкою кивнула Ніка, але Ліка відчула легке розчарування, бо у голосі подруги не відчувалося усвідомлення того, наскільки це серйозне досягнення.

–Ну звичайно, що тобі моя сукня, ти у нас масштабніше еволюціонувала. Виглядаєш дійсно, наче якась богиня, хоча й трішки пришиблена, бо ця твоя багатозначна усмішка Джоконди в мене вже тиху істерику викликає. Та я майже повірила у це перевтілення, коли побачила, тебе всю таку нереально-гарну в оточенні жриць, ще з кубком живої води в рученятах! Твоя акторська гра неперевершена! А ще це вбрання, дрібні кристали у волоссі і цей здоровенний діамант на шиї. У якого індійського раджі ти поцупила цю «Зірку Африки»? Хоча за огрануванням то радше «Флорентійський діамант»…

–Ти помилилася, це не діамант, – дзвінко розсміялася Ніка. – Це – вода.

–Ага! Якщо це не діамант, то я іспанський льотчик! Не неси дурні. Я гемологію, разом з історією дорогоцінних каменів, непогано проштудіювала ще класі у десятому, коли вчергове валялася на лікарняному ліжку і, повір мені, відрізню діамант від … Води? Як це води? Звідки ти взагалі таку дурню взяла?– зупинилася Ліка, коли усвідомила, що саме сказала подруга.

–Бо це так і є. Це не камінь, це – вода, а вона завжди була порталом, крізь який у світ людей лине енергія, що циркулює Всесвітом.

–І в чиїй голові ти таку чудасію вичитала? – закліпала очима Ліка, яка дивувалася переливам сили навколо подруги, проте чітко бачила, що вони йдуть не з діаманта на шиї. Так, діамант якось дивно її віддзеркалює  і, наче, щільно обплетений ниточками енергії, але точно не є її джерелом.

–А чому ти вирішила, що я це вичитала з чиєїсь голови? – з цікавістю спитала Ніка. Здавалося, подругу відверто веселить, як обурення Ліки, так і її відчайдушні спроби взяти ситуацію під контроль.

–Бо Віщий якось обмовився Ігору, що ти душі бачиш ледь чи не краще за нього, – тріпнула плечима Ліка. – А про сьогоднішню виставу так взагалі мовчу, бо ж перед тобою грізні воїни губилися, як малі діти!

–То звичний стан більшості людей, які напряму торкаються сил Всесвіту… – знизала плечима Ніка, розсіяно дивлячись, наче, крізь Ліку.

–Да-а, подруго, з дивами та знайомством із потойбічними сутностями ти точно перевиконала план. Ти себе взагалі у дзеркало бачила? А, ну так, з дзеркалами тут напряг, добре скажу, як є. Ти виглядаєш, як реальна Богиня! Не дивно, що у це вірять місцеві, бо навіть мені важко боротися з цим навіюванням!