Частина 20

Леля повернулася обличчям до натовпу, що строкатим морем колихався на галявині біля підніжжя пагорбу. У першому ряді стояли князь Олег, Сувор, Стемід, Івор та жива-здорова Ліка. Як завжди красива, ще й вбрана, наче справжня княгиня. Ніка щиро зраділа, побачивши подругу, проте бажання їй привітно помахати, так і полишилося лише бажанням.

Тим часом Мілорада піднесла Лелі високу кришталеву чашу в срібному обрамленні. Дівчина зняла один з камінчиків, що блищали у її волоссі, опустила його на дно й підставила чашу під струмені води.

–Люди добрі, Леля відродила срібне джерело і тепер піднесе чашу живи кожному, хто її попросить про це до заходу сонця, – урочисто оголосила Мілорада.

Ніка мимоволі кинула погляд на небо. Сонце нещодавно визирнуло з-за обрію, а отже вона просиділа в храмі весь вчорашній день і всю ніч. За усіма цими обрядами дівчина не помітила плин часу, але й втоми не відчувала. А тепер, виявляється, їй доведеться ще й простояти тут весь день, подаючи чарівну воду спраглим, яких зібралося стільки, що захід сонця буде для неї самої благословенням, але ці думки пронеслися в голові дівчини зграйкою переляканих птахів, полишивши по собі лише усвідомлення того, що все вона виконає. Але чи вона? Стан дівчини був дивний, наче це вона стоїть на освітленому ранковим сонцем пагорбі і одночасно – не вона. Не вона рухає власним тілом, говорить, усміхається… а Богиня?

Між тим жриці вже шанобливо відступили за спину Лелі, а до богині стежиною почав підійматися князь. Ніка дивилася, як Віщий Олег наближається і намагалась відшукати баланс між образою (не кожного дня її приносили в жертву) та захопленням (попри все, князь таки справляв неймовірне враження), а Леля вже привітно усміхнулася першому «спраглому».

–Вітаю тебе, Світла богине. Щиро радий твоєму поверненню в ці краї. Давно тебе чекали люди і твоя сім’я. Чи подаруєш ти мені ковток живи для великих справ, для розквіту цього краю і добра цих людей? – мовив князь схиливши голову.

--Так, Хельги. Ти чесно виконуєш умови угод з моїми братами, – усміхнулася Леля та простягнула князю чашу, в якій, здавалося, плескалася не вода, а чиста веселка.

Чоловік прийняв підношення і тієї миті, коли його пальці торкнулися чаші, а очі Лелі і Хельги зустрілися, Ніка усвідомила, що стала своєрідним порталом, ланкою, що поєднувала людей та Вищі сили, інші світи. Відчула, як Леля, через неї ділиться з оточенням магією і гармонією. Богиня юності вступила у цей світ в її тілі, дивилася її очима, відчувала її пальцями, усміхалася її устами. Чужі знання і плани водоспадом накрили Ніку і, керуй вона сама своїми діями, не факт, що й встояла б на ногах. Але керувала вже не Ніка…

Для того, аби нести світу зцілення та щиру любов, Лелі потрібно кожного разу поєднуватися з новою юною душею, повною прагнень та світлих бажань, віри у добро, любов, кохання, без досвіду розчарувань та чагарнику цинізму. І зазвичай богиня шукала таку душу в тих же краях, де панувала, але минулого разу Лелю занадто жорстоко виштовхнули з тіла попереднього втілення, якого вона ледь торкнулась. І страх та відчай дівчини, в якій  на той момент лише облаштовувалася богиня, змусили Лелю переляканою птахою сахнутися,  пірнути у ріку часу й понестися, доки її не спинила сила бажань двох дівчат. Дівчаток, кожна з яких торкнулася крила богині і надалі своїм життям, своїми мріями відроджувала Лелю. Вони росли, раділи й плакали, зустрічали перші дощі та промені сонця, раділи першому снігу та золотим вбранням осені, вчилися любити і дружити, падали й злітали, надаючи Лелі можливість знову яскраво відчути красу життя. І богиня оговталася, відродилася,  розгорнула крила і… повернулася туди, де її чекали. Але для повного відродження  богиня мала обрати одну з дівчат, і Леля не могла визначитися з носієм до того моменту, як Ніка усвідомила, що закохалася у Стеміда. Богиня юності мала бути не лише прекрасною і чистою, але й щиро закоханою, бо саме кохання надає дівчині можливість максимально довго витримати присутність Лелі у своєму тілі… Усвідомлення всього цього повинно було вразити Ніку, але, чомусь, не вразило. Мабуть, про щось таке дівчина вже підсвідомо здогадувалася.

Поглянувши крізь призму бачення Лелі на князя, Ніка вже майже не здивувалася тому, що за спиною у легендарного творця держави стояли дві могутні сили – та, що знищує і та, що творить. Два енергетичні вихори, в яких іноді можна було розгледіти якісь обличчя, а іноді морди дивних істот. У цих сил було занадто багато імен, аби Леля їх згадувала, і вони були не менш давніми, аніж та, яка панувала зараз в тілі Ніки. Доторк  Лелі й цих потойбічних сутностей нагадував зустріч давніх знайомих, обмін новинами, силами і той танок шаленої енергії заворожував. А коли він вгамувався, то у сяянні навколо князя додалися світлі кольори, збалансувавши світло й тінь, надавши довершеності складному візерунку енергій. Ніка подумала, що виглядає то так, наче історичній персоні, що стояла перед нею, не вистачало кількох карт для успішної гри з шулерами-партнерами, і саме ці карти принесла йому Ніка. Ні, не Ніка – Леля. Дружня взаємодопомога вищих сил у вічній азартній грі, назва якій життя…

Віщій уважно дивився дівчині в очі й Ніка мимоволі задумалася, кого саме він бачить перед собою? Її, Ніку, чи могутню богиню? Сам князь визначає свій шлях, чи ним теж керують сили, що виходять далеко за межі людських можливостей? І як людина, за спиною якої стоять такі сили, могла загинути від банального укусу змії?

– Обох він бачить, обох, – пролунав у свідомості Ніки веселий сміх Лелі. Той сміх нагадував сріблясті дзвоники, ніжну й одночасно могутню мелодію, що огортала позбавляючи можливості й бажання сперечатися. Ніка відчула, що богиню щиро розвеселило її згадка про змію. Леля миттєво заполонила свідомість дівчині відомостями, що розповідь про коня та змію – чиста вигадка, що народилася через сотні років після того, як князь завершив свій життєвий шлях. Цю легенду склали за вказівкою одного з керівників церкви, як історію-повчання, що мала схиляти людей до покори і демонструвати неможливість уникнути долі, визначеної Господом. Насправді ж Хельги все життя будував і руйнував супереч уявленням своїх сучасників про можливе й неможливе, бо мав персональне завдання від богів. Але далеко не всіх діяльність Київського князя радувала. Наприклад, та ж Візантія, отримавши від його війська розгромну поразку, дуже довго приходила до тями і надалі віками намагалась переписати історію, стерши таку ганебну пляму зі своєї репутації. В Царгороді тривалий час не дозволялося навіть згадувати ту перемогу язичників і якомога ретельніше витравлювали її зі своїх документів. А з часом, коли влада церкви впевнено закріпилася на Київських землях, старанно вносилися коригування і в історію слов’ян, в тому числі шляхом складання літописів з «правильними» та «повчальними» фактами. Сторіччями старанно нівелювалися не лише давні вірування, а й здобутки «нехристів». Досягнення Хельги намагалися стерти, знецінити, проте згадка про нього пробивалася у народній пам’яті з наполегливістю незнищенного бур’яну. Багато діянь князя було забуто, але саме існування Хельги не вдалося безслідно вишкребти з пам’яті людей. А от історію про його смерть церковники змогли повністю переписати, створивши сумну баладу, яка багатьом прийшлася до душі. Представники влади давно зрозуміли, що жодна правда не зможе боротися в головах людей з красивою легендою. Насправді ж князь загинув зовсім не від укусу змії, а в поході на дальніх землях. Перед поглядом враженої Ніки пронеслося видіння: військо, кораблі, охоплені вогнем міста на морському узбережжі і феєричний танок енергій. Хельги не вбивала випадковість, чи злий рок – князь просто виконав призначення та сягнув своєї межі.