Частина 19

Приходила до тями Ніка повільно, наче крізь вату до неї долинали голоси і були це живі люди, чи видіння, дівчина розібралася не одразу. Але поступово таки розрізнила обриси жінок, що схилилися над нею.

–Ще з нею, Ярославно?

–Не знаю, донечко. Боги прислали до нас незвичайну Лелю. Сильну, але таку тендітну, ніжну, як польова квітка.

–Що ж тепер? А раптом вона не зможе пройти обряд, прикликати Живу?

–Мілорадо, чи тобі не знати, що в польових квітах життя більше, аніж в більшості дерев. Подивися, скільки вже ця дівчинка для нас зробила. Подивися, як ліси довкола священного озера загомоніли, як вітри затанцювали. Та й не можна сумніватися у діві, яку привів від озера сам Велес.

–Це дійсно він був?

–А хто ж ще, доні? Наші волхви звичайно сильні, проте жоден гуляти туманами не вміє… А саму Лелю привести може лише Велес. Останнього разу його тут бачила моя бабця, в часи свого дівування. Золоті були часи. Я досі пам’ятаю її розповіді. Тоді він привів Сонячну Лелю. Славутич забрав її за рік, бо не витримала більше ніжна душа, але який то був рік… Врожаї та приплоди були такі, що останній злидень мав мішок зерна та коня.

–Ярославно, а як ти знала, що Леля сьогодні прийде? – пролунав голос дівчинки.

–Так зрання весь ліс співав славу юності і коханню. Пісня життя летіла така, що й я відчула себе майже молодою, – мовив старечий голос, – Настільки дзвінкої пісні на моїй пам’яті не було. Раніше все дослухатися доводилося, а сьогодні – хоч танцюй…

– Танці це добре,  – відкриваючи очі промовила Ніка,  – а можна детальніше на тему «Славутич забрав» та «Велес привів»

–Отямилася наша краса! – радісно вигукнули жінки.

Ніка ж повільно сіла. Вона ще була під враженням від страшного видіння й тому досить повільно думала, але слова про забрану рікою дівчину їй дуже не сподобалися (те, що Дніпро в тут звуть Славутич, вона вже чула), а ім’я Велес підозріло нагадувало ймення одного з язичницьких богів. А Ніці дуже хотілося вірити, що привів її до цих говірливих жіночок сильний, але волхв, а не черговий бог. Щось чимдалі, тим більш невпевнено дівчина почувалася у цьому світі казок та живих богів. Може в дитинстві вона й мріяла аж про такий мішок чудасії, але зараз все це викликало суперечливі відчуття. Та частина Ніки, яка полишилася в душі дитиною з буйною уявою, щиро раділа кожному прояву дива, а от здоровий глузд попереджав, що добром вся ця історія не закінчиться. Не підстрелили на дорозі злодії, так втоплять у річці добродії, і, що факт, цілком можливо, з найкращими намірами. А помирати якось зовсім не хотілося, навіть заради цілої пращурки України. Попри весь альтруїзм, Ніка не була позбавлена зачатків здорового егоїзму. І той егоїзм зараз наполягав одуматися, старанно розмахуючи, як транспарантом, відлунням чужих смертей, які дівчина занадто реально відчула під час видіння.

–То що там про Велеса та Славутич ви розповідали? Хто цей Велес? – повторила питання Ніка, одночасно оглядаючи місцевість та обдумуючи свої шанси дременути. Думати про те, що йти, власне, нікуди, не хотілося. Інстинкт самозбереження та егоїзм, старанно обмірковували варіанти втечі, ігноруючи критичний песимізм логіки, яка незворушно прокручувала кадри спогадів з підстреленою Лікою та словами Лади.

–Хіба можна не знати бога родючості, худоби, торгівлі?! – сплеснула руками дівчинка-жриця.

–Отже, таки бог. От же ж халепа…– пробурмотіла Ніка, розуміючи, що якщо він її сюди так ввічливо привів, то зовсім не обов’язково так само ввічливо випустить. А якщо врахувати, що її долею настільки уважно цікавляться  всі ці потойбічні сили, то шансів вислизнути взагалі нема. От цікаво, чого ці нещасні боги самі не займаються такими справами, а людей вплутують? Якщо ж ти такий могутній, то й спустився б власною персоною, швиденько всіх ощасливив та й топай з чистою совістю в навь, яв, чи де ти там собі хатинку організував? Чи боги, як і бабуся Ніки, вважають, що за щастя потрібно платити і бажано дорого? Дорожче заплатиш – більше цінуватимеш? Обурені думки металися в голові, але попри це дівчина не відчувала в собі сил підскочити і дременути, як наполягав здоровий глузд. Вона взагалі почувалася дивно, наче якась її частина знає, що буде далі, готова до цього, а паростки паніки та сумбурних варіантів втечі, то лише данина переляку.

–Так, бог. А ти, красна діва, і не зрозуміла, ким саме була вшанована? – спитала її Мілорада.

–Я думала, що це один з ваших волхвів, –   зітхнула Ніка, прощаючись з останніми сподіваннями на менш претензійного провідника.

–Що ти! – замахала на неї руками жінка, – Тільки боги можуть такі дива являти. Невже тебе не здивувало, що ви хмарами йшли?!

–Та звідки мені знати хто у вас тут і що вміє? Я вже нічому не дивуюся.

–Ой, Леля, здалеку ти прийшла, нічого не знаєш про край, який благословляти збираєшся.

–Мені обіцяли, що ви все розкажете, – пробурмотіла дівчина.

–Розкажемо, дитино, розкажемо. Та ти й сама все згадаєш. Вставай, діво, обережніше. До храму тобі потрібно, бо зараз ти занадто вразлива. Ми допоможемо тобі опанувати сили, захистити дар богів, відкрити Духу Лелі  шлях у наш світ.

٭٭٭

Пристрасно притиснута до стіни своєї кімнати Ліка закинувши голову водила пальцями по широким плечам Ігора, доки княжич, цілував її шию, пестив груди спрагло вивчаючи дівоче тіло. Ліка прикривши очі насолоджувалася, задоволено відчуваючи наскільки княжич бажає піти далі цілунків. Та його б воля, він би прямо тут її взяв, але воля була не його. Щоб там він собі не думав, а отримає доступ до її тіла, виключно після того, як за місцевими обрядами оголосить її дружиною. І не просто «однією з», а головною. І Ігор вже пообіцяв, бо Ліка віртуозно грала на його захопленні, невтамованій пристрасті, остраху перед «богинею» і уявленні про честь («слово княжича непорушне!» – ага, от і доведи). Івор, щоправда, ходив від тих перспектив, як у воду опущений, але то не біда, бо він, як вірний пес, що буде завжди поруч, не залежно від зміни чоловіків господині.