Частина 18

Ніка прокинулася від яскравих сонячних променів, що пробивалися крізь листя верби, гілля якої коливалося перед очима. Почувалася дівчина дивно. Тіло здавалося напрочуд легким, в голові шуміло, а свідомість чудно пливла. Навколишній світ то набирав звичних рис, то вибухав феєрверками кольорів. Першої миті дівчина подумала, що намагаючись відшукати чародійським поглядом волхвів, просто втомилася й заснула на галявині, через що й бачила настільки незвичні сни. Та й «глюки» зору то могло пояснити. Але варто було роззирнутися і вона зрозуміла – далеко не все було сном.

Знаходилася Ніка під шатром розлогої мальовничої верби, що самотньо росла на острівці посеред широкого озера. Вибравшись з-під гілля дівчина мимохідь кинула погляд на своє відображення у воді й здивовано застигла, бо ледь впізнала себе. Розпущене волосся, блискучі очі, а замість сорочки й джинс щось невагоме, напівпрозоре, зблискуюче, ніби ранкова роса у променях сонця. Це фантастичне вбрання було неймовірно гарне і… зручне. Ніка покрутилася дивуючись відчуттям. Вона завжди думала, що поєднання такої краси й зручності в принципі неможливо. Скільки разів дівчина з заздрістю дивилася на витончені сукні кінозірок і з сумом розуміла, навіть якщо колись придбає щось подібне, його буде елементарно нікуди вдягати, адже вся та краса шалено непрактична. Дизайнерські сукні призначенні для того, аби їх акуратно одягли, продефілювали і … зняли. Кожного дня у подібному не походиш. Але те, що зараз було вдягнуто на Ніці, легко перекреслювало раніше сформовану думку, бо було зручне, як улюблений домашній халатик, а виглядало, наче сукня казкової принцеси. Дівчина не втрималася й захоплено поплескала у долоні.

Дивовижна сукня сягала кісточок ніг, мала довгі рукави, і так  вдало підкреслювала всі вигини дівочого тіла, що Ніка у ній нагадувала якусь світову фотомодель. Жодних швів на чудному вбранні не спостерігалося. Може це й не дивно, якщо згадати, як його «шили», але ж одна справа – чудний сон, і зовсім інше – роздивлятися таке при світлі дня. Втім, дивувала не лише сукня. Сама Ніка теж змінилася. Її очі виблискували насиченим смарагдовим кольором, шкіра набула якогось м’якого сяйва, волосся стало довшим, густішим і м’якими мідно-золотими хвилями спускалося аж до щиколоток. Волосся було сухе, але під променями сонця у ньому час від часу щось яскраво виблискувало. А на своїй шиї дівчина з подивом виявила прикрасу – кулон у формі краплини на тонесенькій ниточці-павутинці. На вигляд то була така собі краплина роси, що весело виблискує у ранкових променях сонця усіма кольорами веселки, але на дотик кулон був твердим, та й «павутинка» вражала міцністю.

–Жива вода, жива…– пронісся над водою тихий шепіт, наче, мавки вирішили підказати юній подрузі, що в неї на шиї. Поглянувши на кулон уважніше, Ніка на мить ніби пірнула у безмежність. Величезну, неосяжну, до якої вона була, наче, прикута цією тонкою ниткою. Безмежність, обов’язковою частиною якого вона завжди була, але раніше не пам’ятала про це. Ця краплина, здається, була цілим Всесвітом, всупереч логіці й усім раніше отриманим знанням дівчини. А от сама Ніка зараз була ланкою, точкою дотику між вічністю і миттю, минулим і майбутнім, енергіями смерті і життя та цілими світами.

–Вітаю тебе, Смарагдова озерна діво, – пролунав раптом за спиною Ніки чоловічий голос. Дівчина підскочила й стрімко озирнувшись вирячилася на чоловіка, який взявся невідомо звідки. Острів був зовсім маленький, і мить тому на ньому нікого не було! Але зараз перед нею стояв чоловік! Біла сорочка-балахон підпоясана широким поясом, світле волосся перехоплене на лобі шкіряним паском, уважні очі, невелика акуратна борода, й довгі вуса, що приховують приємну усмішку.

–Ви хто? Звідки взялися?

–Краса, не розчаровуй мене такими питаннями. Ти ж зовсім не пустоголова лялька. Та й вбрання Лелі тобі неймовірно личить і джерело Живи шию до землі не зігнуло.

–Вбрання Лелі?

–А ти думала всі діви так вдягаються та запросто у повітрі зависають?

–Я не…– почала Ніка, але опустивши очі зрозуміла, що підстрибнувши з переляку і… так і не опустилася на землю, а зависла в кількох сантиметрах над травою. Дівчина цього й не помітила, доки на цю дивність не звернув увагу незнайомець, але тепер з подивом відчула, що кінчики травинок лоскочуть ступні. Ніка перевела ошелешений погляд від власних ніг на волхва (а хто ще це міг бути?).

–Це… вбрання так діє?

–Звичайно. Але не на усіх. Лише та діва, в якій присутній Дух вічної юності, може ним так користуватися.

–А може то не цілий Дух юності, а просто якісь чудні, але мої власні здібності? – чомусь думка, що в ній живе якийсь там дух, Ніку трохи лякала.

–Тоді б ти, діво, не дожила до ранку. Після танку з духами священного озера, діва, в якій не живе Леля, не виживе. Вона стає мавкою, берегинею, нявкою, чи русалкою, в залежності від того, чого в її душі більше.

–І багато дівчат тут стало духами?

–Кожен рік Лелю обирають серед місцевих дівчат. Найгарнішу, знатну, вправну, добру. І вона йде до лісу та шукає священне озеро.

Ніка з жахом уявила собі звичайну дівчину, одну, вночі, в лісі, в пошуках озера, дорогу до якого ніхто не вкаже.

–Ти права, мало хто повертається, – спокійно кивнув чоловік. – Хтось стає жертвою духам лісу, але були й такі, які знаходили це озеро і навіть ті, кого визнавали духи вічно молодих берез. Проте за останні сто років жодна з них не поверталася з танку стихій.